Частина 3. Глава 11. Пробудження

Крига падала з нього, як шкаралупа з яйця.

Великими білими пластами, зі скреготом і дзвоном. З-під них ішла пара, густа, тепла, що пахла снігом, залізом і корицею.

Соломія відсмикнула руку від серця. Відповзла назад на колінах. Хтось схопив її під пахви й потягнув. Яра.

А посеред кола, у хмарі пари, щось росло.

Постать розпливалася, витягувалася до склепіння в сніжному вихорі. Із вихору вдарило крило, тоді друге. Хвіст змів уламки кристалів до стін. Роги-бурульки черкнули по крижаних люстрах, і ті задзвеніли.

Дракон.

Але не такий, як був.

Луска лишилася білою посередині. А краї в кожної лусочки були вже не блакитні. Перламутрові. Рожево-золоті, як нутро мушлі, як смужка світла на світанку. Вони мінилися, коли він дихав. А дихав він глибоко, жадібно, як людина, що довго була під водою. І з кожним подихом на льоду довкола нього розквітали візерунки. Медові. Співочі.

Іній і полум'я.

Дракон розплющив очі. Сріблясті, без блакитного вогню. Обвів ними залу і зупинився на Соломії.

Ти тут, — сказав він у її голові. Ясно, тепло, так близько, наче шепотів на вухо.

Я тут, — відповіла вона.

І тоді вона почула не тільки його.

* * *

Зала зашепотіла.

Не вголос. Усередині. Соломія чула, як злякано думає Дален: Світло милостиве, світло милостиве. Як Нік думає: Ого-о-о! Як Мірта: Пані жива, пані жива, а кочергу я не віддам. Як Ольгерд думає одне слово, повторюючи його знову й знову, з кожним ударом серця: Вер. Вер. Вер.

Вона озирнулася. Усі в залі дивилися одне на одного. Розгублено. Налякано. Вони теж чули.

Що це? — спитала вона подумки.

Крига, — відповів Рейнар. — Ця зала з криги першої нареченої. Досі вона слухалася перстня. Тепер слухається мене. І глушити думки більше не буде. Не тут. Не в моєму домі.

Голова дракона повільно обернулася до трону.

Канцлер у тілі Едмара стояв біля помосту. Біла мантія. Молоде бліде обличчя. Обпечена долоня, притиснута до грудей. І перстень на пальці. Розколотий камінь світився ледь-ледь, як вуглинка, що от-от згасне.

Ніхто в залі не чув його думок.

Тільки холодну, гладеньку тишу. Як шибка.

— Не підходь, — сказав канцлер.

Дракон ступив крок. Лід під лапою заспівав.

— Не підходь! — Голос зірвався на високу ноту. Едмарову. Хлопчачу. — Ти знаєш, у чиєму я тілі. Вдариш мене — вб'єш свого короля. Дмухнеш — він замерзне разом зі мною. Ти ж не вбивця королів, Ейсгарте. Ви ж вісімсот років охороняєте корону. Ви ж такі вірні.

Дракон зупинився.

Канцлер усміхнувся. Повільно, з полегшенням.

— Отож, — сказав він. — Отож. А тепер ми поговоримо, як розумні люди. Ти ляжеш. Твоя Вогнищниця покладе руки тобі на груди. А я...

Він не договорив.

Бо з-під ніг Ніка, з-під драного черевика, вирвався крижаний ніж.

Сам. Ковзнув по льоду, підстрибнув, і канцлер, не опускаючи очей, спіймав його за руків'я обпеченою рукою. Ніж засвітився блакитним. І канцлер приставив його вістрям собі до горла.

До молодого, тонкого горла Едмара.

— Ось так, — сказав він тихо. — Ось так краще. Мені однаково, Вогнищнице. Я вже помирав у старому тілі. Помру ще раз. А він — ні. Він помре вперше. П'ятнадцять років малював пташок, дев'ять років спав. Шкода хлопця, правда?

Вістря вперлося в шкіру. Виступила крапля крові. Замерзла.

Соломія не дихала.

* * *

Він не блефує, — сказав Рейнар. — Він ніколи не блефував.

Що робити?

Я не можу його вигнати. Душа не крига. Я над нею не владний.

Соломія дивилася на руку з ножем. На обпечену долоню з медовими рубцями. На перстень. Два персні. Великий, розколотий, на вказівному пальці, і маленький, срібний, з блакитною цяткою, на безіменному.

Перстень... зніміть...

Едмар просив. Там, усередині, з темряви, він просив не великий перстень. Великий тільки з'явився. Він просив той, що носив дев'ять років. Подарунок на п'ятнадцятиріччя. Нитку, на якій його тримали.

Тіло мусить бути готове, сказав канцлер. Дев'ять років перстня.

А що, як нитку перерізати?

Рейнаре, — подумала вона дуже швидко, дуже чітко, — мені треба торкнутися його руки. Лівої. Тієї, без ножа. На три удари серця. Відволічеш?

Тиша. Мить.

Ти завжди просиш неможливого.

Я кондитерка. Ми просимо, щоб тісто піднялося за двадцять хвилин.

Щось усередині неї тепло засміялося.

Тоді рахуй, — сказав він.

І дракон заговорив уголос.

* * *

— Орвіне Талморе.

Голос ішов не з пащі. Із самого льоду. Зі стін. Зі склепіння. Так говорив колись голос усього роду в ніч рівнодення, коли крига Ейсгартів послухалася його, а не персня. Тільки тепер у ньому не було холоду.

Канцлер здригнувся. Ніж ворухнувся біля горла.

— Ти вкрав серце мого діда, — сказав дракон. — Ти вкрав серце мого батька й повісив його на шию дівчинці. Ти стояв на березі, коли йшла моя мати. Ти вбив Мелану. Ти вбив Ейлін у кареті. Ти посадив мене в коло й хотів зробити з мене мур. Але знаєш, що я тобі скажу?

Він нахилив голову. Ближче. Ще ближче. Аж поки сріблясте око завбільшки з Соломіїну долоню не опинилося за крок від канцлерового обличчя.

— Мені тебе шкода.

Канцлер застиг.

— Тобі майже шістдесят років було холодно, — сказав дракон тихо. — Тобі ніхто ніколи не спік хліба. Ти все життя шукав тепло і думав, що його можна вкрасти. Виростити, як кристал. Тримати в руці. А його не тримають. Ним діляться.

Канцлерові губи скривилися.

— Повчання від ящірки, — видихнув він. — Ти...

Раз, — подумала Соломія.

Вона вже була поруч. Поки він дивився в сріблясте око, ніхто в залі не видав її навіть думкою.

Два.

Вона схопила його ліву руку. Тонку, холодну, з довгими пальцями. І накрила долонею маленький срібний перстень.

Не гріла камінь. Як тоді, з Верисиним кулоном. Тільки обідок. Срібну петельку, що вросла в шкіру за дев'ять років. На щілинку. Як піч.

Три.

Перстень клацнув.

* * *