Частина 3. Глава 10. Серце

Вона побігла за ним.

Сніг хапав за коліна, як мокре тісто. Тут, усередині, вона була, як у тих снах про лікарню: трохи прозора, трохи невагома. Тільки булочка в лівій руці була важка, справжня й тепла.

Хлопчик біг попереду. Падав. Підводився.

— Рейнаре! Стій!

Він не чув.

Соломія наздогнала його біля ялиць. Простягла руку, схопила за плече. І рука пройшла крізь мокру полотняну сорочку, крізь худе плече, наче крізь пару над каструлею.

Хлопчик побіг далі.

Це пам'ять, — зрозуміла вона. — Не він. Його пам'ять. Він бачить це щоночі. Двадцять років. І щоночі біжить.

Вона пішла слідом, ступаючи в його маленькі босі сліди з рожевими краплями там, де наст подер шкіру.

* * *

Ліс скінчився раптово.

Унизу лежала рівнина, біла під місяцем, і посеред неї три кола. Два менші. Одне велике. На березі великого чорніла ялиця з розщепленим стовбуром. Ціла ще, без чорної плями від багаття біля коріння.

А на льоду, посередині, стояла жінка.

Проста сукня. Вовняна хустка на плечах. Без плаща. У волоссі ззаду щось блиснуло рожевим, коли вона повернула голову. Крабик. Пластмасовий, зі скляним камінчиком.

Соломія зупинилася.

Молода, тонка, темноволоса, з чужим обличчям дому Аурен. Але голову вона тримала трохи набік, ніби прислухаючись до того, чого ніхто не чує. Точнісінько як Ганна Іванівна над ліжком у реанімації.

— Ліано, — прошепотіла Соломія.

Хлопчик біля неї впав у сніг на краю берега. Не підвівся. Лежав і дивився.

Ліана розгорнула хустку. Лід засвітився золотом, над ним проступила арка.

І Ліана обернулася.

Її обличчя, щойно світле, розламалося, як хлібина навпіл. Вона крикнула беззвучно, бо пам'ять зберегла тільки рух губ. Але Соломія знала ці слова. Рейнар розповідав їй їх тут, на березі, дивлячись у вогонь.

Не чіпай його! Орвіне, не смій!

З-за ялиці вийшов чоловік у сірому плащі.

Молодший. Темноволосий, ще без сивини. Але та сама суха постава, той самий нахил голови. І на руці, піднятій до хлопчика, — блакитний камінь. Цілий ще. Без тріщини.

Ліана розламала пряник.

Золотий спалах.

Соломія затулилася рукою. А коли розтулила очі, озеро було темне. Ліани не було. Чоловіка в сірому не було. Біля ялиці тліла чорна пляма, і на снігу лежали медові крихти.

Хлопчик сидів на березі. Обхопивши коліна. Босий. Мокрий. Не плакав. Просто сидів і дивився на темний лід.

А на його лівому плечі, крізь мокру сорочку, проступила тонка блакитна лінія. Перша.

Соломія опустилася в сніг поруч із ним.

— Вона не пішла від тебе, — сказала вона тихо. Хоч знала, що він не чує. — Чуєш? Вона не від тебе йшла. Її забирав холод. Вона помирала. Вона б не дожила до весни.

Хлопчик дивився на лід.

Тоді сніг довкола них поплив. Озеро, ялиця, місяць розмазалися, як акварель під краном. І замість них проступило інше.

* * *

Вітер.

Такий, що Соломія похитнулася. Сніг ішов не згори, а вбік, суцільною білою стіною, і крізь неї ледве видно було кам'яний край. Кругла тераса без поручнів. Драконове гніздо.

На ній, просто посередині, стояв чоловік.

Простоволосий. Без плаща. Високий, широкоплечий, з довгим білим волоссям, яке вітер рвав на всі боки. Він стояв, розставивши ноги, опустивши руки, і дивився на північ, у бурю, наче чекав, що звідти хтось прийде.

Біля сходів, тримаючись за одвірок, стояв юнак років двадцяти, ще в кольчузі з перевалів, у снігу по пояс.

— Батьку! — кричав юнак крізь вітер. — Батьку, зійди! Я прошу тебе!

Хальвард не обертався.

Соломія впізнала його зі статуї в Залі Батьків. Зараз це обличчя ще жило. Але крига вже повзла по його шиї, по скронях, по пальцях опущених рук.

— Батьку!

Хальвард обернув голову. Ледь-ледь. Подивився на сина через плече.

— Не люби, сину, — сказав він. Рівно, без злості. Голосом людини, яка все вже вирішила. — Любов холоне першою.

І відвернувся.

Юнак ступив до нього. Ще крок. Сніг бив в обличчя. Він простягнув руку, торкнувся батькового плеча.

Плече було з криги.

Юнак застиг. Повільно прибрав руку. І щось у його обличчі закрилося, як засувка, що клацає зсередини. Соломія знала цей звук. Вона чула його в санях дорогою на північ, коли він сказав «Не вигадуй для мене матерів».

Ось звідки, — подумала вона. — Ось де ти цього навчився.

* * *

Буря розсипалася, і Соломія відчула, як щось тягне її вниз. Глибше. Туди, де холодніше. Повз двері, за якими хтось тихо співав північну пісню про пастушку і хтось рівно, терпляче стукав спицями. Перша плела йому шарфи. Друга співала. Він не відпустив і їх. Носив у собі, як носять камінь у кишені.

* * *

Темрява.

Не така, як на початку, біла й порожня. Ця була інакша. Густа, синя, як вода на глибині. Під ногами Соломія відчула лід. Гладенький. Над головою — нічого. Ні неба, ні склепіння. Тільки холод, від якого боліли зуби, і тиша, така глибока, що в ній було чути, як стукає її власне серце.

І ще одне.

Повільно. Глухо. Десь дуже далеко.

Тум.

Пауза. Довга, нескінченна.

Тум.

Вона пішла на цей звук.

А тоді попереду засвітилося.

Не золотом. Блакитним. Ледь-ледь, як світиться сніг у місячну ніч.

Посеред темряви стояла крижана брила. Завбільшки з невелику хатину. Прозора, гладенька, як скло. І всередині неї, згорнувшись клубком, сховавши морду під крило, спав дракон.

Маленький, завбільшки з Мотрю. Біла луска з блакитними краями, коротенькі дитячі роги-бурульки, хвіст, обкручений навколо лап.

Дракончик.

Він не рухався. Тільки груди під лускою ледь-ледь піднімалися. Раз. І довго нічого. І знову.

Тум.

А біля брили, спиною до неї, на льоду сидів чоловік.

Соломія впізнала б цю спину з тисячі. Широкі плечі. Біле волосся до лопаток. Темна сорочка. Він сидів, підібгавши ноги, поклавши руки на коліна, і не рухався. Крига вкривала його до пояса. Росла з льоду знизу, повільно, як мох на камені.