Частина 3. Глава 9. Іній і полум'я

Ніхто не ворухнувся.

Двадцять магів у білому. Сорок вартових уздовж стін. Даленова дванадцятка біля арки. Ольгерд із Верисою на руках. Усі дивилися на трон, і в залі стало так тихо, що Соломія чула, як крапає з бурульок під склепінням. Повільно. Кап. Кап.

Король підвівся.

Він робив це обережно, як людина, що приміряє нові чоботи. Обіперся на підлокітник, випростався, повів плечима. Корона з'їхала йому на очі. Він зняв її двома пальцями, подивився на неї з легкою огидою і поклав на трон, як кладуть на стіл чужу шапку.

— Завелика, — сказав він. — Я завжди казав, що завелика. Треба буде перешити.

Голос був молодий, трохи хрипкий зі сну. Едмарів голос. Але слова лягали протяжно, сухо, з тією самою вкрадливою паузою наприкінці, від якої в Соломії колись мерзли пальці.

— Ваша величносте? — непевно спитав хтось із білих біля стіни.

Король обернувся на голос. Усміхнувся.

— Його величність спить, — сказав він лагідно. — Йому не звикати. Він спав дев'ять років. Поспить ще.

Він спустився з помосту. Сходинка за сходинкою. Біла мантія волочилася за ним по льоду, і там, де вона проходила, лід мутнів. Сіріла. Вкривався памороззю.

Біля самого кола лежало старе тіло канцлера.

Сухе, маленьке, у білій мантії Великого магістра, з відкинутою рукою. Розплющені очі дивилися в склепіння. Король присів над ним навпочіпки. Подивився. Довго, уважно, як дивляться на старий будинок, з якого щойно виїхали.

Тоді взяв мертву праву руку. Обпечену. І стягнув із вказівного пальця перстень із розколотим каменем.

Наділ собі. На тонкий, молодий палець Едмара, поруч із маленьким королівським перснем.

Камінь спалахнув. Тріщина в ньому засвітилася блакитним, як жила.

— Отак, — сказав король і підвівся. — Тепер можна працювати.

* * *

Соломія стояла між ним і колом.

Позаду неї на колінах стояла статуя. Груди відчинені. Серце, прозоре, як кристал, завбільшки з кулак, висіло в кризі, і в самій його глибині тліла жаринка золота. Пара з вуст уже не йшла хмаркою. Рідко. Ледь-ледь.

— Відійди, Вогнищнице, — сказав король.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, що я збираюся зробити.

— Знаю, — сказала Соломія. Голос у неї тремтів, і вона ненавиділа його за це. — Ви хочете серце. Ви завжди хотіли серце. Тіло — це вам на додачу. Як вишенька на торті.

Король підняв брову. Едмарову світлу брову.

— Як що?

— Неважливо.

Він засміявся. Тихо. Тоді перестав.

— Ти розумна дівчинка. Мелана теж була розумна. І теж стояла між мною і тим, чого я хотів. — Він ступив ближче. — Тільки тепер у мене є час. Сорок, п'ятдесят років. Молоді руки, яким не болить. Корона, яку ніхто не посміє в мене забрати, бо вона моя за правом крові. А тепер буде ще й мур. І ти, щоб його гріти.

Він обернувся до зали і заговорив голосно, по-королівськи, так, що луна пішла під склепінням:

— Іменем короля Ардейну! Вогнищницю взяти. Живою. Руки не ушкодити. Хто зашкодить її рукам, той відповість головою. — Пауза. — Решту можна.

* * *

Маги рушили першими.

Двадцять білих постатей разом, як одна, підняли руки з рукавів. Кристали вздовж стін відповіли. Спалахнули блакитним, загули низько, аж у зубах занило, і з них потягнувся холод.

Не вітер. Іній.

Він поповз по льоду від стін до середини зали, тонкими білими пальцями, як мороз по шибці. Він ріс на очах. Вкривав підлогу, сходинки, ноги вартових, підніжжя трону. Він ліз угору по чоботях, по полах плащів. Соломія бачила, як білішають брови в Даленових хлопців, як Нік підстрибує на місці, бо іній хапав його за босі пальці крізь діряві черевики.

І всі ці білі пальці тяглися до одного місця.

До кола. До статуї. До відчинених грудей.

Вони хочуть його закрити, — зрозуміла Соломія. — Заморозити серце, поки воно відчинене. Щоб жаринка згасла. Щоб лишилася тільки крига.

Вона виставила руки.

Тепло пішло з долонь саме. Не на щілинку. Не як піч. Як відчинена заслінка, з якої вдарило жаром. Золото розлилося колом довкола неї, і іній, що підповз до її ніг, зашипів і відсахнувся. Запахло корицею. Палениною. Медом.

Перший ряд інею зупинився.

Другий поповз далі.

Третій обійшов збоку.

Соломія тримала. Тримала, тримала, і чула, як усередині, під ребрами, вогонь починає тягнути. Як тоді, у крижаних кайданах під Драконячим Пальцем. Як тоді, на грудях Рейнара, коли вона вперше віддала забагато. Кінчики пальців заніміли. Тоді холод поповз до других суглобів.

Ти віддаєш, — сказала вона собі голосом Яри. — Дурна. Ти знову віддаєш.

Але відступити не могла. Позаду було серце.

— Ну? — сказав король із-за спин магів. Він не підходив. Чекав. — Скільки в тебе пальців, кондитерко?

* * *

Ольгерд опустив Верису на лід біля арки.

Вона не встояла. Ноги босі, сині, сорочка тонка. Він зірвав із себе білий плащ, загорнув її, і тоді випростався. Повільно. Скривившись від болю в ребрах. Витяг із-під поли меч, що його вранці приніс Дорош.

— Дванадцятко, — сказав він. Негучно. Тим самим голосом, яким колись у дворі Шпилю кричав «Підйом!» новобранцям, що спали на чатах. — Каптури геть.

Дален перший скинув каптур. За ним ще одинадцятеро. Молоді обличчя, червоні вуха, білі від інею брови.

— Пане капітане, — сказав Дален. — Ми не можемо проти короля.

— А це король? — спитав Ольгерд.

Дален подивився на трон. На порожню корону. На молоду людину в білій мантії, що усміхалася чужою усмішкою.

Ковтнув.

— Ні, — сказав він. — Не король.

І першим рушив уперед.

Вони не били магів. Не стріляли. Вони просто йшли між ними до кола, де стояла Соломія, і де вони проходили, біле кільце магів розривалося. Хтось із сорока старих білих підняв арбалет. Тоді опустив. Хтось інший гаркнув: «Іменем короля!» Ніхто не поворухнувся. Бо всі бачили, хто лежить біля кола в мантії Великого магістра. І всі бачили, як король присідав над ним і знімав перстень із мертвого пальця.