Частина 3. Глава 8. Церемонія

— Чому завтра? — спитав Ольгерд.

Він сидів на Яриній лежанці, обв'язаний полотном по ребрах, з синіми зап'ястками, і пив щось гірке з глиняного кухля, кривлячись на кожному ковтку. Борода в нього стирчала на всі боки, руді пасма злиплися, і виглядав він, як ведмідь, якого витягли з барлогу посеред зими. Але очі були ясні. Злі.

— Чому не в повню? Він місяць чекав. Він любить напевно.

Яра, що місила біля печі, не обертаючись, кивнула на віконце.

— Бо сніг, — сказала вона. — Сніг у місяці Цвітня. Межа тонка, поки він іде. А завтра з полудня, кажуть кості мої, відлига. Південний вітер. Сніг ляже, і межа зашиється. Може, на рік. Може, на п'ятдесят. — Вона ляснула тістом об стіл. — Йому нема коли чекати повні. А ще він боїться.

— Кого? — спитав Нік із долівки.

— Міста, — сказала Соломія.

Вона стояла біля вікна, накинувши на плечі Ярин кожух, і дивилася на Шпиль. Він стирчав над дахами, вузький, сірий, з вежами без диму, і на найвищій із них знову майорів білий прапор Ордену.

— Він бачив учора площу, — сказала вона. — Бачив, як його білі їли наш хліб. Як сотник поїхав сам. Він розуміє: ще тиждень, і в нього не лишиться варти. І ще він чує серце. Те, що б'ється частіше.

Ольгерд поставив кухоль.

— А Вер? — спитав він тихо. — Вона тут до чого? Навіщо їй тримати серце?

Соломія не відразу відповіла.

— Кулон, — сказала вона нарешті. — У ній шматок серця Хальварда. Батька Рейнара. Він думає, що вона буде оправою. Що серце вкорениться в неї, як у камінь. Що вона замерзне, а мур виросте.

Ольгерд підвівся. Скривився від болю, схопився за бік. Але встав.

— Я йду туди.

— Ідеш, — погодилася Соломія. — Усі йдемо. Тільки не так, як він чекає.

* * *

Дален прийшов по обіді. Не сам. З ним прийшли ще одинадцятеро.

Вони стояли біля Яриної хати в білих плащах, ніяково, переминаючись із ноги на ногу, як хлопці, що прийшли свататися й забули, що казати. Молоді. Худі. З обвітреними обличчями й червоними від морозу руками. Один, найвищий, той самий арбалетник, якого вчора пастушок Ясь пригощав коржиком, тримав під пахвою згорток.

— Плащі, — сказав Дален. — П'ять. З казарми. Ніхто не рахує. Ще й на позавчорашніх утікачів списали.

— А ще? — спитав Ольгерд. Він стояв у дверях, тримаючись за одвірок, і дивився на них так, як дивився колись на новобранців у дворі Шпилю.

Дален виструнчився.

— Ми на воротах, пане капітане. Нашу дванадцятку ставлять на браму й на зовнішній двір. Внутрішній двір і Крижану залу тримають маги. Їх двадцятеро. І сорок старих білих, Гальмових. — Він помовчав. — З перевалу вранці привели ще сотню. Але вони в нижньому дворі. Їм наказано не пускати місто.

— А король? — спитала Соломія.

Дален здригнувся.

— Звідки ви знаєте?

— Знаю, що він тут.

— Приїхав уночі, — сказав Дален неохоче. — У закритих санях. Його внесли на руках. Він спить. Цілий день спить. Ми бачили, коли несли. Очі розплющені, а сам спить. І перстень на руці світиться.

Соломія похолола.

Він не серце хоче. Він хоче Двері.

Король Едмар, що малював шпаків на полях підручників. Що їв її булочки й ховав другу за пазуху. Що сказав: «Я чекатиму. Мене цього навчили».

Навіщо на Обряді король, який спить із розплющеними очима?

Вона не знала. Але від цього незнання по спині поповз холод.

* * *

Перед сутінками вона пекла.

Не для міста. Для міста пекли зранку: Мокрина з Геллою й половиною вулиці, у Матеусовій пекарні, і тепер кошики з хлібом чекали біля кожних дверей. Дорош обходив хати й домовлявся. З першою зіркою все місто вийде до брами Шпилю. Зі смолоскипами. З хлібом. Мовчки. І стане. Щоб сотня з перевалу дивилася на них, а не на те, що діється за мурами.

А Соломія пекла одне. Маленьке.

Булочку з корицею.

Яра дістала з-за печі глиняний горщик. На дні лишалося трохи Яриного меду. А в ганчірочці, захованій на самому дні Соломіїної торби, лежало півпалички кори. Північної, справжньої. Бруна сунула їй у руку тієї ночі в кухні, мовчки, як завжди.

Соломія розкачала тісто тонко. Змастила медом. Посипала корою, розтертою в пальцях. Згорнула равликом. Дванадцять завитків. Як тоді, у першу ніч на кухні Шпилю, коли босий лорд прийшов на запах і з'їв булочку з заплющеними очима.

Тісто світилося. Рівно, тепло, медово.

— Навіщо? — спитала Яра, дивлячись, як вона саджає булочку в піч.

— Бо я не знаю, що там, — сказала Соломія. — У серці. На тій сторінці кінця нема. «Хто ввійде і не злякається холоду, хто знайде там дракона і...» І що? — Вона зачинила заслінку. — Я не знаю. Але я знаю, що він любив, коли я приносила йому булочку. А людей, яких любиш, не відвідують з порожніми руками.

Яра подивилася на неї довго. Тоді хмикнула.

— Пекарка, — сказала вона. І це прозвучало, як найвища похвала.

* * *

Перша зірка зійшла над Шпилем, коли вони підходили до брами.

П'ятеро в білих плащах серед дванадцяти. Ольгерд, ледь тримаючись прямо, з мечем під плащем, якого йому приніс Дорош. Яра, висока, сутула, з каптуром, насунутим на очі. Нік, у плащі, що волочився по снігу, бо Дален не знайшов меншого. Мірта, яка вибігла назустріч їм із кухонних дверей, накинула плащ, схований Бруною в коморі, і стала в стрій із кочергою, захованою під полою. І Соломія, з булочкою, загорнутою в білу хустку Ганни Іванівни, що лежала під плащем, біля серця.

А за їхніми спинами, внизу, у Нижньому Ейсгарті, загорілися смолоскипи.

Спершу один. Тоді десять. Тоді сотня.

Вони повзли вгору звивистою дорогою до замку, як вогняна річка. Повільно. Мовчки. Ні криків, ні пісень. Тільки світло, що піднімалося в сутінках, і запах хліба, що його ніс вітер.

Біля брами білі з перевалу заметушилися. Хтось закричав. Хтось побіг до сотника.

А дванадцятеро Даленових, змінюючи старих вартових на брамі, провели крізь неї ще п'ятьох. Ніхто не порахував.

* * *

Крижана зала світилася.

Нові кристали стояли вздовж стін. Більші за старі, блакитні, кожен заввишки з людину, і від них ішов холод такий, що іній ріс на бровах. Двадцять білих магів колом. Каптури, руки, складені в рукавах, вишиті сріблом очі на грудях. Сорок білих вартових уздовж стін, за магами. І Даленова дванадцятка, що стала на чатах біля входу, серед них п'ятеро зайвих.