Частина 3. Глава 7. Підземелля

Відповідь канцлера прийшла опівдні.

Білі сани зупинилися на краю площі, не заїжджаючи за ту лінію, де вранці стояло місто. Кучер не зліз. Зліз кульгавий чоловік у сірому плащі, і Соломія впізнала його ще до того, як він ступив перший крок. Ліва нога тяглася. Правий чобіт ступав рівно. І коли вітер дмухнув у бік пекарні, запахло м'ятою.

Сайлас.

Він дошкандибав до середини площі, поклав на сніг невелику скриньку з темного дерева й так само повільно пошкандибав назад. Біля саней обернувся.

— Для па-а-ані Вестмар, — протягнув він. — Від його високості. З найщирішими.

Сани поїхали.

Скриньку приніс Дорош. Тримав її на витягнутих руках, як тримають гадюку. Поставив на довгий стіл у пекарні, серед борошна й крихт.

Соломія відкрила.

Усередині, на чорному оксамиті, лежав аркуш кремового паперу, складений удвоє. А під ним щось руде. Пасмо волосся. Жорсткого, кучерявого, рудого, як мідь, перев'язаного шматком мотузки.

Вериса, що стояла за її плечем, рвучко вдихнула.

Соломія розгорнула аркуш. Кутастий почерк, наче вирізаний лезом.

«Моя дорога Вогнищнице. Хліб був чудовий. Сотник Гальм каже, що навіть чудовий. Я радий, що ви повернулися, і не сумніваюся, що ми скоро побачимося. Але я старий і не люблю чекати. Тому капітан Брам, спільник дракона й ворог корони, буде повішений не в ніч Обряду, а завтра, на світанку, на мурах Шпилю. Хіба що ви прийдете до мене самі. Двері відчинені. Варту попереджено. О. Т.»

Вериса взяла пасмо. Тримала його на долоні й не дихала.

— Він не блефує, — сказала вона глухо. — Він ніколи не блефує.

— Знаю.

— Ти не підеш до нього.

— Не піду, — сказала Соломія. — Ми підемо до Ольгерда.

* * *

План склали до вечора. За тим самим довгим столом, на якому вночі місили тісто.

Нік знав вугільний жолоб. Той, яким лазив у Брунину кухню ще взимку, і яким білі досі не цікавились, бо «вугілля не нюхають». Жолоб вів у вугільну яму під кухнею. З кухні гвинтові сходи для слуг спускалися до комор. З комор вузький коридор, вирубаний у скелі, вів униз, до Крижаної зали. А з-під Крижаної зали ще одні сходи, круті, слизькі, вели в підвал.

— Тридцять сім сходинок, — сказала Вериса. — Я рахувала. Тоді коридор. Шість дверей. Ольгерд за п'ятими. Біля сходів пост. Двоє білих. Міняються опівночі.

— Опівночі на пост заступає Дален, — сказав Дорош.

Усі обернулися до нього. Коваль знизав широкими плечима.

— Хлопця покарали за хліб. Сотник перевів його в підвал. На нічну. Без зміни. Нехай, мовляв, мерзне з щурами, раз такий добрий. — Він помовчав. — Хлопець приходив до мене вдень. По цвях для чобота. Каже, коли треба, він відвернеться. І ключі в нього будуть.

Вериса закусила губу.

— А другий вартовий?

— Другого візьму на себе я, — сказала Яра. Вона сиділа біля печі й перебирала пучки трав. — Сонного зілля в мене на роту. Бруна йому опівночі кашу понесе, як завжди. Тільки цього разу з моєю приправою.

Соломія подивилася на Верису.

— А ти?

Вериса торкнулася кулона на шиї. Камінь світився блакитним.

— А я сиджу за вечерею з дядьком. Як завжди. І думаю голосно про сукні. — Вона скривилася. — Він чекатиме на тебе. Усю ніч. На воротах. Біля головних дверей. Він певен, що ти прийдеш чесно, як дурна героїня з балади, бо ти добра. Він не знає, що ти пекарка. Пекарі ніколи не ходять через головні двері. Вони ходять через кухню.

* * *

Жолоб був вузький, чорний і пах сажею так, що в Соломії сльозилися очі.

Вона повзла за Ніком, обдираючи лікті, з пов'язаною на обличчі хусткою, і думала про те, що в Києві вона ніколи не вміла навіть ходити по драбині в коморі ресторану без того, щоб не вхопитися за шефа. А тепер лізе вугільним жолобом у замок, повний ворогів, із тілом, що місяць пролежало в скелі, і з руками, в яких тепла ледь на одну булочку.

Жолоб пішов униз круто. Нік попереду шепнув:

— Тримайтеся, пані, тут з'їжджаєте...

Вона з'їхала. Просто в купу вугілля, з гуркотом, з хмарою чорного пилу, і завмерла, слухаючи. Тиша. Тоді рипнули двері нагорі, і в квадраті світла з'явилося кругле рум'яне обличчя під очіпком.

— Ану тихо там, щури, — сказала Бруна. — Бо кочергою.

І тоді вона побачила Соломію.

Бруна стояла на верхній сходинці вугільної ями хвилину. Може, дві. Потім спустилася. Повільно, тримаючись за стіну, як стара, хоча ніколи не була старою. Стала перед Соломією, чорною від сажі з голови до ніг.

І обійняла її. Мовчки. Так міцно, що в Соломії хруснула спина.

Від Бруни пахло тістом, цибулею й димом. Пахло домом.

— Хліб клала, — сказала Бруна їй у плече хрипко. — Щоночі. Як він звелів. На твоє вікно.

— Я знаю, — прошепотіла Соломія. — Я знаю. Я по ньому прийшла.

Нагорі, на кухні, хтось схлипнув. Соломія підвела голову. У дверях стояла Мірта з кочергою в руках, руда, в білій хустці, з веснянками на мокрих щоках. А з-за її спини визирала Агата, з борошном на носі.

— Пані... — прошепотіла Мірта.

— Сестро, — сказала Агата.

І Соломія зрозуміла, що повернулася додому.

* * *

Кашу для вартового Бруна понесла рівно опівночі. Ячмінну. Густу. З салом. З Яриною приправою.

Через чверть години Мірта спустилася сходами до комор і повернулася білісінька.

— Хропе, — повідомила вона. — Сидить на табуретці і хропе. А той, другий... ну, молоденький... він мені кивнув.

Соломія взяла каганець. Нік узяв мотузку й ніж. Мірта, звісно ж, кочергу.

— Ти лишаєшся, — сказала їй Соломія.

— Ні, — сказала Мірта.

— Мірто...

— Я з вами ходила в Крижану залу. Я з вами ходила у Валмор. Я пила за вас отруєний чай. — Мірта стиснула кочергу обома руками. — Я йду.

Бруна махнула рукою.

— Нехай іде. Однаково піде. Я її знаю.

Вони спускалися довго. Гвинтовими сходами, повз комори з окостами й цибулею, повз мішки, повз бочки, тоді вузьким коридором у скелі, де стеля була така низька, що Соломія йшла, пригнувшись. Стіни тут були вже не з граніту. Блідо-сірі, з блакитними прожилками. Драконяча кістка. Вони пили тепло з каганця, і полум'я стискалося, тремтіло, синіло.