Частина 3. Глава 6. Хліб

Вериса не сіла. Стояла біля порога, в білому плащі, з якого на земляну підлогу стікав розталий сніг, і дивилася на Соломію так, ніби бачила привида.

Може, так і було.

— Ти схудла, — сказала вона нарешті. — Ти виглядаєш жахливо.

— Ти теж, — сказала Соломія.

Це була правда. Під очима у Вериси лежали сині тіні, вилиці загострилися, губи потріскалися від морозу. Кулон на її шиї світився блакитним, рівно, холодно, і в цьому світлі обличчя Вериси здавалося восковим.

Яра не опускала ножа.

— Знімай, — сказала вона, кивнувши на кулон. — Або виходь.

— Не можу. — Вериса торкнулася каменя кінчиками пальців і скривилася. — Якщо я його зніму, він дізнається. Він щоранку дивиться на мене за сніданком. Не мені в очі. На камінь. Перевіряє, чи світиться.

— То він тебе чує? — спитала Соломія. — Через нього?

— Чув. Раніше. — Вериса нарешті ступила до лави й сіла, обережно, ніби кожна кістка боліла. — Тієї ночі, коли лорд закликав свій рід, перстень дядька тріснув. Ти не бачила. Ти вже була... там. А тоді, вранці, коли дядько приставив ніж до грудей лорда, тріснув удруге. Тепер він чує мене погано. Як крізь стіну. Біль у голові буває, але слабкий. І я навчилася... — Вона всміхнулася кутиком губ, і це була зовсім не та усмішка, якою вона колись дражнила Соломію за столом. — Навчилася думати голосно про нудне. Про сукні. Про погоду. Про те, що кухарка пересолює кашу.

Нік пирхнув зі своєї лави.

— А думаєш тихо про що? — спитала Яра.

— Про Ольгерда. — Вериса відповіла одразу, не ховаючись. — Він у підвалі під Крижаною залою. У камері, де колись Орден тримав Вогнищниць. Там на стінах досі видно подряпини нігтями. Я була там двічі. Мене пускають, бо я племінниця. Я носила йому хліб. — Голос її здригнувся. — Він схуд так, що в нього видно ребра. І він жартує. Каже, що нарешті коліно не болить, бо холод заморозив. Ідіот.

Вона замовкла. Соломія бачила, як вона стискає пальці на колінах, так, що побіліли кісточки.

— Дядько повісить його в ніч Обряду, — сказала Вериса рівно. — На площі. Перед тим, як вийняти серце. Як «спільника дракона». Щоб усе місто бачило, що буває з тими, хто стоїть на боці Півночі.

Тиша. Тільки заметіль шарудить по даху.

— А я? — спитала Соломія.

— А ти потрібна йому живою. — Вериса підвела на неї очі. — Він бачив у Дзеркалі сніг. Там, у тебе. І золото. Знав, що ти йдеш. Цілий вечір стояв над тим Дзеркалом, а коли воно згасло, засміявся. Я ніколи не чула, щоб він так сміявся. Наче хтось віддав йому борг. Він знає, що ти тут. Не знає, в якій хаті. На світанку білі підуть по всіх дворах. Почнуть звідси.

Яра нарешті опустила ніж.

— Тоді чого ти прийшла? — спитала вона. — Сказати, щоб ми тікали? Куди? У заметіль? З дівкою, що ледве стоїть?

Вериса похитала головою.

— Я прийшла, бо не знала, куди ще йти. — Вона подивилася на Соломію. — Ти завжди щось вигадуєш. З тістом. З колами. З піснями. Я подумала... може, ти й тепер вигадаєш.

Соломія дивилася на неї. На цю горду, холодну столичну дівчину, що колись називала її відьмою на весь замок, а тепер сиділа на лаві в хаті знахарки, у мокрому плащі ворогів, і чекала, щоб їй сказали, що робити.

Тоді перевела погляд на мішок. Той, що Яра витягла з-під Мотриної підстилки й поставила біля печі. Сірий, полотняний, перев'язаний мотузкою. Пів мішка. На двадцять хлібин. Може, на двадцять п'ять.

На ціле місто не вистачить.

А якщо не одне борошно?

— Нік, — сказала вона. — Ти казав, у місті нема хліба. А борошно є?

Нік почухав потилицю під шапкою.

— Ну... у бабці Мокрини є. Трохи. У люльці під малим. Вона там ховає, бо білі в люльку не лізуть, малий кричить. У коваля Дороша в кузні, під ковадлом, у глечику. У Гелли жменя, вона не знає, що я знаю. — Він задумався. — Та майже в кожного трохи є. Жменя. Дві. Кожен ховає. Тільки ніхто не пече, бо піч дим дасть, і білі прийдуть.

— А якщо пекти в одній печі? — спитала Соломія. — В одній на все місто?

Нік вирячився на неї. Тоді до нього дійшло, і очі його зробилися великими, як миски.

— У Матеусовій, — прошепотів він.

— Вона забита, — сказала Яра.

— Дошки знімаються, — сказала Соломія. — Дошки завжди знімаються.

Вериса повільно підвелася.

— Патруль, — сказала вона. — Через площу кожну годину ходить патруль. Шестеро.

— А ти племінниця канцлера, — сказала Соломія. — У білому плащі.

Вериса подивилася на свій плащ. На вишите сріблом око на грудях. І вперше за весь вечір на її обличчі промайнуло щось схоже на азарт.

— Я можу сказати, що дядько велів патрулю стерегти храм, — сказала вона повільно. — До світанку. Бо там, мовляв, бачили Вогнищницю. Вони повірять. Вони бояться мене майже так, як його.

* * *

Дошки з дверей пекарні зняв коваль Дорош.

Він прийшов першим, коли Нік обійшов пів міста, стукаючи у вікна: три швидко, два повільно. Величезний, кошлатий, з руками, як лопати, в шкіряному фартусі, пропаленому в десяти місцях. Подивився на Соломію, що стояла, спираючись на Ярине плече, загорнута в її кожух. Помовчав. Тоді підчепив дошку ломом, і цвяхи вийшли зі старого дерева з тихим вереском, як миші.

Зелені облуплені двері. Вивіска з колись позолоченим бубликом на одному ланцюжку. Усе, як було.

Тільки всередині пахло не хлібом, а пусткою. Холодним попелом. Мишами. Кругла кам'яна піч стояла з роззявленим чорним ротом, і на ній лежав іній.

Соломія підійшла до печі. Поклала долоню на холодний камінь.

Тепла було мало. Вона відчувала це, як відчувають голод: десь глибоко всередині тліло, але не горіло. Місяць сну. Місяць медової води з ложки. Тіло пам'ятало вогонь, але не мало сили його розпалити.

— Не бери все сама, — сказала Яра позаду. — Пам'ятаєш? Тепло не дають. Тепло розпалюють.

Двері рипнули. Увійшла бабця Мокрина. Маленька, згорблена, в трьох хустках одна на одну. В руках у неї був вузлик. Вона мовчки поклала його на довгий стіл зі шрамами від ножа, розв'язала. Борошно. Сіре, грубе, жита навпіл з ячменем. Дві жмені.