Частина 3. Глава 5. Повернення

Ложка була дерев'яна, з обгризеним краєм.

Соломія дивилася на неї й не могла відвести очей. Яра підносила її до губ, терпляче, повільно, і в ложці гойдався теплий бульйон, жовтий від кореня, з дрібкою солі й чимось гірким, трав'яним. Соломія ковтала. Горло дерло, як після довгого крику.

Місяць тому, тобто вчора, тобто в іншому світі, мама так само годувала її з ложки в лікарні. Пластикової. Білої. З відбитим краєм, бо мама принесла її з дому.

Два світи, а ложки однакові. Хтось годує тебе, коли ти не можеш сама.

— Ковтай, — сказала Яра. — Не думай. Думати потім будеш.

— Скільки?.. — Голос вийшов чужий, сиплий, тонкий. Голос Ейлін, якого Соломія не чула вже... скільки?

— Тридцять один день. — Яра витерла їй підборіддя краєм рушника. — Я рахувала. Зарубками на одвірку. Хочеш, покажу.

Соломія хотіла піднятися. Тіло не послухалося. Руки лежали на ковдрі, тонкі, білі, з синіми жилками на зап'ястках, і вона подумки наказувала пальцям ворухнутися, а вони ворушилися із запізненням, неохоче, як тісто, яке забули в холодильнику.

Знову. Знову вчитися ходити. Знову ходунки, тільки тут їх нема.

— Як? — прошепотіла вона. — Як я сюди...

Яра відставила миску. Сіла на лаву біля лежанки. За віконцем із бичачого міхура щось глухо гуло, і тільки тепер Соломія зрозуміла, що це вітер. Заметіль. Сніг товкся у віконниці, шарудів по даху, вив у комині.

— Тієї ночі Нік сидів на скелі над озерами, — сказала Яра. — Я його послала. Хтось мав бачити. Він бачив, як дракон упав людиною. Як ти розламала пряник. Як він тебе штовхнув. — Вона помовчала. — Як ти впала на лід і лід засвітився. Таким золотом, що Нік каже, у нього досі в очах плями.

Соломія стиснула ковдру.

— А тоді світло згасло, а ти лишилася лежати. Тіло лишилося. Душа пішла, а тіло лежало на льоду, як лялька, яку дитина впустила. Білі кинулися до тебе. І не змогли ступити.

— Чому?

— Лід пік. — Яра криво всміхнулася. — Золотий лід до світанку пече тих, хто з криги. Вони ступали й відскакували з криком. Один упав і лишився без брів. А канцлер... — Вона сплюнула вбік, на земляну підлогу, просто й буденно, як баба на базарі. — Канцлер навіть не пробував. Він знає, як воно пече. Стояв на березі, тримав свою руку й дивився. На тебе. А тоді обернувся до лорда.

Соломія не хотіла питати. Її губи спитали самі:

— А він?

Яра довго дивилася на неї. Темні очі, гострі вилиці, сива пасма в чорній косі. Пахло від неї димом і полином, як завжди.

— Потім, дитино. Спершу дослухай, як ти тут опинилась. Бо це теж важливо.

Вона підвелася. Підкинула в піч поліно. Полум'я лизнуло кору, і на мить Соломія почула не запах кориці, а щось інше. Свіже. Як сніг на розпаленій сковорідці.

— Я прийшла з того боку озера. З лісу. Коли білі повели лорда, а канцлер сів на коня, лишилося з десяток варти чекати світанку. Щоб забрати тебе, коли лід охолоне. — Яра обернулася. — А я стара. Мене золото не пече. Мені що, я з глини й диму. Я пройшла по льоду, як по підлозі, на очах у десятьох білих. З санками. Ними Мотря возить мені дрова.

— Вони вас не...

— Вони стріляли. — Яра знизала плечима. — Двічі. Не влучили. Лід стрілу не пустив. Стріла впала й розтанула, наче з криги була. Я поклала тебе на санки, вкрила кожухом і пішла назад у ліс. Вони не могли ступити за мною. Бігали берегом, як собаки на ланцюгу.

Соломія засміялася. Хрипко, коротко, і тут же закашлялася, і Яра поклала долоню їй на груди, важко, як прес для капусти, доки кашель не минув.

— А потім що?

— А потім ти була тепла, — сказала Яра тихо. — Як хліб, що тільки з печі. Тепла й не дихала. Майже. Раз на хвилину. Я притулялася вухом до твоїх грудей і рахувала. Раз на хвилину. Ніби серце спало й тільки іноді згадувало, що треба битися.

Хто ходить між світами, лишає тінь в обох.

Бабця Палажка знала. Ілена знала. Тіло тут спало, як там.

— Місяць вони шукали, — сказала Яра. — Чотири рази переривали мою хату. Ти лежала там. — Вона кивнула на піч. На стіну за піччю, де глина переходила в сиру скелю. — У скелі за піччю є ніша. Мій дід вирубав, коли Орден був ще при силі. Там тепло від печі й сухо. Я складала довкола тебе гарячі камені. Капала тобі в рот медову воду. По краплі. Щогодини. Чотири рази білі приходили. Одного разу один сів отут, на лежанку. Просто на заслінку. Він сидів, а ти лежала за його спиною, за півліктя. А він жалівся мені на ногу. Я йому дала мазь.

— Ви дали йому мазь?

— А що мені, мазі шкода? — Яра пирхнула. — Нога в нього справді гнила. Хлопець не винен, що в нього пан негідник.

Соломія дивилася на неї. На цю високу, худу жінку в кожусі, підперезаному мотузком, на її великі руки з набряклими суглобами. Місяць. Місяць вона капала медову воду в рот людині, яка могла не повернутися. Місяць брехала білій варті, дивлячись їм в очі. Місяць спала вполовину, рахуючи чужі удари серця.

— Дякую, — сказала Соломія. Слово вийшло малим і тонким, як нитка.

Яра махнула рукою.

— Подякуєш, коли встанеш. А тепер лежи. Розкажу про лорда.

* * *

Розповідала вона недовго. Яра взагалі не вміла довго.

У ніч рівнодення, коли золото згасло, лорд Рейнар Ейсгарт стояв на березі Дзеркального озера біля розщепленої ялиці, обличчям до канцлера. На колінах. Ліва рука вперта в сніг, права притиснута до грудей, стиснута в кулак.

Канцлер підійшов до нього. Щось сказав. Нік не чув що.

А лорд не відповів. Бо лорд уже не міг відповісти.

Крига доросла до кінця. Вкрила праву щоку, праве око, кутик рота, той, що лишався теплим. Пальці правої руки, що стискали половину пряника, вкрилися кригою останніми. Нік клявся, що бачив: кулак світився зсередини. Тьмяно, золотисто, як каганець крізь пергамент.

Статуя. Майже.

Бо статуї не дихають. А з вуст лорда, з кожним світанком, коли йти мимо Крижаної зали, видно струмінь пари. Тонкий, ледь помітний. Раз на хвилину.

Як у неї.

— Його притягли в замок на волах, — сказала Яра. — Сорок чоловік пупа рвали. Поставили в Крижаній залі, у те саме вирізане коло. Канцлер хотів одразу. Того ж ранку. Вийняти серце. Мейстер Оддо потім розповідав Бруні... — Вона замовкла.