Частина 3. Глава 4. Прощання

Таксі повзло Набережною так, ніби водій боявся розбудити місто.

Сніг ішов густо, мокро, великими лапатими пластівцями, що липли до лобового скла й не встигали танути. Двірники шкрябали туди-сюди, туди-сюди. Ліхтарі над Дніпром стояли в білих ореолах, як свічки в Крижаній залі. По радіо диктор утретє за двадцять хвилин казав «аномальне явище» і «синоптики не пам'ятають», і водій, літній чоловік у шкіряній кепці, утретє хитав головою й бурмотів:

— Квітень. Ну ти подумай. Квітень.

Мама сиділа поруч на задньому сидінні й тримала Соломію за руку. Не за пальці, як у лікарні. Усією долонею, міцно, ніби Соломія могла вилетіти крізь закрите вікно.

На колінах у Соломії лежав пряник у білій хустці. Крізь полотно пробивалося тьмяне золото. Щойно пішов сніг, воно стало яскравішим. Не набагато. Як жарина, на яку дмухнули.

— Не сьогодні, — сказала мама тихо, не дивлячись на неї.

Соломія мовчала.

— Соломійко. Не сьогодні. Ти ще ходиш погано. Ти ще... — Мама затнулася. — Я тебе три місяці чекала. Три. Я тебе тільки забрала.

— Сніг до ранку, мам. — Соломія дивилася на пряник. — Я дивилася прогноз. До ранку, а тоді плюс дванадцять і сонце. Наступного разу може не бути. Або бути через рік. Або через п'ятдесят.

— А він що, не почекає?

Соломія підняла очі.

Мама дивилася у вікно. На білу Набережну, на чорну воду, на сніг, що падав у Дніпро й зникав. Підборіддя в неї тремтіло. Вона знала відповідь. Просто мусила спитати вголос, бо так легше, ніж знати мовчки.

— Він не може чекати, мам. Він замерзає. Дракон на вікні... ти ж бачила. Щоранку блідший.

Мама довго мовчала. Тоді стиснула її руку так, що хруснули суглоби.

— Бачила, — сказала вона. — Бачила.

Водій глянув на них у дзеркало заднього виду. Нічого не спитав. Лише зробив радіо тихіше.

* * *

Дід Арсеній сидів на своїй табуретці на четвертому поверсі.

О пів на дванадцяту ночі. У ватяних штанях, в куфайці поверх смугастої піжами, з термосом між колін. Вікно на сходовому майданчику було відчинене, і сніг залітав усередину, лягав на підвіконня, на облуплену батарею, на дідові капці.

— О, — сказав дід. — Кондитерка. А я думаю, хто це о такій порі сходами повзе.

— Ви чого не спите, діду Арсенію?

— А сніг же. — Він кивнув на вікно, наче це все пояснювало. — Квітневий. Такий раз на життя буває. Я за свої вісімдесят два бачив двічі. — Він примружився на неї. Тоді на маму. Тоді на білий згорток у Соломіїних руках, крізь який сочилося золото. І його старе зморшкувате обличчя раптом стало дуже уважним. — Ага, — сказав він. — Он воно що.

Соломія завмерла.

Дід Арсеній відкрутив термос, налив у кришку щось паруюче, пахуче, з м'ятою. Простягнув мамі.

— Пийте, пані. Ви біла, як стіна.

Мама взяла. Механічно. Випила.

— Я двічі звідти вертався, — сказав дід, дивлячись не на них, а у вікно, в сніг. — Раз під Кандагаром, раз у сімдесят дев'ятій лікарні, з інфарктом. Там, кажуть, тунель і світло. Брешуть. Там сніг. І хтось тебе кличе. — Він помовчав. — Головне, щоб тут хтось світло не вимикав. Поки ти там. Решта якось буде.

Він забрав кришку від термоса, закрутив. Махнув рукою: ідіть уже.

На п'ятому поверсі Соломія обернулася. Дід Арсеній сидів спиною до неї, маленький, згорблений, у куфайці, і дивився у вікно. І тихенько, фальшиво, наспівував щось без слів.

* * *

Лист вона писала на кухні.

Мама в кімнаті розстилала постіль. Довго. Соломія чула, як вона розгладжує простирадло, знову і знову, хоча там давно нема жодної складки. Як перекладає подушку. Як відчиняє шафу й зачиняє. Мамі треба було щось робити руками. Соломія це розуміла. Вона сама все життя так рятувалася.

Аркуш вона вирвала з власного зошита рецептів. Із середини, де були чернетки тортів, які так і не спекла. Ручку знайшла в шухляді під пакетами для вершків. Синю. Кулькову. Як у Ліани.

Перший рядок вона писала п'ять хвилин.

«Мамо».

І все. Далі слова застрягли, як грудка борошна в сухому тісті.

Не йди потай. Скажи тому, хто лишається, усю правду.

Соломія видихнула. І почала писати. Швидко, не перечитуючи, з помилками, як писала колись листи з табору.

«Мамо. Це не прощання. Це на ті дні, коли буде важко. Я знаю, що будуть. Коли лікар скаже, що шансів мало. Коли хтось у коридорі скаже «відпустіть її». Коли ти прийдеш додому, а там тихо. Тоді відкривай і читай.

Я брехала тобі три роки. Не про щось велике. Про маленьке. «Все добре, мам». «Не можу приїхати, зміна». «Свята — у ресторані найбільше роботи». Це була неправда. Тобто правда, але не вся. Я не приїжджала, бо боялася. Що ти спитаєш, чи я щаслива, і я не знатиму, що відповісти. Що приїду в Чернігів, сяду на нашій кухні, і мені стане так тепло, що я не захочу вертатися. І тоді виявиться, що все, що я тут будувала, нікому не потрібне. Навіть мені.

Я пекла торти для людей, яких ніколи не бачила. І жодного разу за три роки не спекла нічого для тебе.

Пробач мені за Різдво. За твій день народження, коли я подзвонила о пів на дванадцяту ночі. За те, що ти дізнавалася про мене з Інстаграму.

Там, куди я йду, є люди, яким я потрібна. Не мої торти. Я. Мале дівча, яке три роки ніхто не обіймав. Стара кухарка, яка мовчки ставить переді мною кашу. Знахарка, що пахне чебрецем. І він. Він, мам. Він тримав мене за руку, коли сам уже не відчував своєї. Він знає, як я сміюся, коли мені страшно. Він відпустив мене, хоча це його вбиває.

Я його кохаю. Я ніколи нікому цього не казала. Навіть йому. Ти перша.

Я повернуся. Не знаю коли. Не знаю, якою. Але я знаю дорогу, бо бабця Палажка написала: якщо хтось кладе хліб, дорога знайдеться. Клади, мам. Щоночі. Будь ласка.

І ще. Ти не одна. У тебе є Ганна Іванівна. У тебе є Оксана, хоч вона лається. У тебе є дід Арсеній із термосом. Не сиди сама на кухні в Чернігові. Обіцяй мені.

Я тебе люблю. Мені двадцять шість років, і я вперше пишу це не в листівці.

Твоя Соломійка».