Частина 3. Глава 2. Кориця

Ходити довелося вчитися заново.

Це було принизливо. Двадцять шість років Соломія бігала. По кухні, між плитами, з деком у руках. По сходах «Арсенальної», найглибшої станції в Європі, як любили казати екскурсоводи, вниз і вгору, двічі на день. По льоду на ринку Нижнього Ейсгарта за малим злодюжкою в шапці на очі.

А тепер вона стояла посеред лікарняного коридору, вчепившись у металеві ходунки, як бабуся, і не могла зробити третій крок. Ноги трусилися. Коліна підгиналися. Реабілітологиня, широка жінка з короткою стрижкою й голосом армійського сержанта, стояла поруч і казала: «Ну! Ще! Ти ж молода, тобі не вісімдесят!»

Соломія стиснула зуби й зробила третій крок.

Ти тут одинадцять днів. А там у тебе мама, згадала вона раптом. Він тоді сказав це так спокійно. Так рівно. Наче знав, як воно буде.

Четвертий крок.

* * *

Дар нікуди не дівся.

Вона перевіряла його щодня, обережно, як перевіряють, чи не випав зуб, що хитається. Тримала в руках чашку з лікарняним чаєм, блідим, як вода після митого посуду, і чай за хвилину ставав гарячим. Клала долоню на холодну батарею під вікном, і батарея нагрівалася. Дихала на заморожене скло, і на склі лишався не туманний слід, а рівне, кругле, тепле коло.

Уночі, коли мама спала, вона діставала з тумбочки лікарняну булочку, суху, гумову, з цукровою посипкою, і тримала її в долонях. І булочка м'якшала. І пахла. Корицею, якої в ній не було.

Лікар Марченко на обході щодня міряв їй температуру, хмурився, міряв знову.

— Тридцять сім і шість, — казав він. — Знову. Але ні запалення, ні інфекції. Аналізи ідеальні. — Він знімав окуляри й тер перенісся. — У вас просто теплі руки, Соломіє Олегівно?

— У мене завжди були теплі руки, — казала вона. — Мама каже, як грілки.

Лікар записував щось у картку. Що саме, вона не питала.

А на світанку на вікні палати щоранку з'являлася паморозь.

Спіраль. Завиток за завитком. І в центрі обрис дракона. Соломія прокидалася раніше за всіх, щоб побачити. Підходила, вже без ходунків, тримаючись за стіну. Дивилася.

Щоранку обрис був трохи блідішим.

На першому тижні крила були чіткими, рогатий профіль, вигнута шия. На другому лишилися тільки крила. А на тринадцятий день, у день виписки, на склі була тільки спіраль. Ледь-ледь. І посередині ніякого дракона. Тільки маленька біла пляма, як подих.

Соломія приклала до неї долоню. Пляма розтанула. І крапель під нею не лишилося.

* * *

Квартира була та сама. Однокімнатна, на Подолі, на п'ятому поверсі старої цегляної п'ятиповерхівки без ліфта, яку вона знімала третій рік. Сходи пахли котами й чиїмсь борщем. На четвертому поверсі Соломія сіла на сходинку й заплакала від безсилля, і мама сіла поруч, і обійняла її, і вони сиділи так, поки сусід з четвертого, дід Арсеній, не визирнув, не побачив їх і не виніс табуретку.

— Посидь, дитино, — сказав він. — Я чув, ти з того світу повернулася. Мені вісімдесят два, я двічі звідти повертався. На третій раз сходи легшими не стають.

У квартирі все було, як двадцять першого грудня. Ялинка в кутку, вже суха, з якої обсипалися голки. На столі чашка з недопитим чаєм, у якій виріс сірий пухнастий острівець. На холодильнику магнітик із Туреччини. На підвіконні вазон із фікусом, мертвим, як лорд Хальвард.

А на кухні, на полиці, лежав її зошит із рецептами. Товстий, у клітинку, у пластиковій обкладинці з котиками, заляпаний маслом і какао. Оксана, мабуть, повернула, коли переписала булочки.

Мама прибирала три дні. Соломія сиділа на дивані й дивилася на неї. На мамину спину, що згиналася над відром. На сиве пасмо, яке мама тепер не ховала під фарбою. На руки, червоні від хлорки.

— Мамо, сядь.

— Зараз, доню. От тільки вікно.

— Мамо.

— Я три місяці сиділа, — сказала мама, не обертаючись. — Дай мені тепер постояти.

Соломія замовкла. Бо зрозуміла.

* * *

Спекти вона наважилася на четвертий день.

Мама пішла в аптеку й на ринок. Соломія стояла на кухні, тримаючись однією рукою за стіл, бо ноги ще втомлювалися, і дивилася на духовку. Звичайну, електричну, «Електролюкс», куплену з рук на OLX три роки тому, з тріснутим склом у кутку й ручкою, що відвалювалася, якщо смикнути.

Залізна піч без вогню, в якій однак печеться хліб.

Мелана бачила цю духовку. Шістнадцять років тому. У вогні. У маленькому будинку у Вестмарі, тримаючи трирічну Ейлін на колінах.

Соломія засміялася вголос. І ввімкнула духовку на сто вісімдесят.

Борошно. Дріжджі. Молоко, тепле. Цукор, справжній, білий, з пакета, а не мед. Масло. Яйце. Дрібка солі, обов'язково. І кориця. Мелена, з пакетика, по сорок гривень.

Вона місила на столі, на дошці, руками, як учили Василь Іванович на Подолі й Бруна на Півночі. Тісто було м'яке, слухняне, тепле. І десь на третій хвилині воно засвітилося.

Не ледь-ледь, як у пекарні Матеуса, коли вона гріла холодну піч. Яскраво. Медово. Бурштиново. Так, що на білих кухонних шафках затремтіли золоті відблиски. Так, що Соломія зупинилася, відсмикнула руки й подивилася на тісто, а воно світилося саме, без неї, рівно, як нічник.

— Ти тут, — прошепотіла вона тісту. — Ти теж тут.

Вона розкачала, змастила маслом, посипала корицею з цукром, згорнула в рулет, порізала. Дванадцять завитків. Поставила на деко. У духовку.

І сіла на табуретку перед склом, як у дитинстві, коли чекала маминих пиріжків.

Булочки росли. Рум'яніли. Світилися крізь тріснуте скло духовки золотом, як тоді, у Вежі Вітрів, світилися її руки. А кухня наповнювалася запахом. Кориця. Масло. Тепло. Дім.

Ключ у дверях вона не почула.

— Доню, я взяла тобі гранатовий сік, лікар казав, гемоглобін... — Мама зупинилася на порозі кухні з пакетами в руках. І завмерла.

Духовка світилася. Золотом. Крізь скло. Так, що на мамине обличчя лягали медові відблиски.

Соломія повільно обернулася на табуретці.

Мама дивилася на духовку. Довго. Не кліпаючи. Пакет вислизнув з її пальців і глухо впав на підлогу. Гранатовий сік не розбився. Покотився під стіл.