Частина 3. Глава 1. Лікарня

Тіло було важке.

Це перше, що Соломія відчула. Не біль, не холод, не світло. Вагу. Наче хтось насипав їй у руки, у ноги, у груди мокрого піску й залишив так на три місяці. Вона хотіла поворухнути пальцями, і пальці ворухнулися не одразу. Із запізненням. Як старий комп'ютер у ресторанній бухгалтерії, що думає довше, ніж ти встигаєш натиснути кнопку вдруге.

Потім прийшло світло. Біле, лікарняне. Лампа під стелею. Та сама, що мигала.

Потім звуки. Писк монітора. Чиїсь кроки в коридорі. Далекий голос по гучномовцю: «Лікарю Марченко, пройдіть у реанімацію». Гудіння машин за вікном. Сирена.

Київ.

Потім запах. Хлорка. Ліки. І крізь усе це, слабкий, тонкий, як нитка: кориця.

А потім мамине обличчя. Близько. Так близько, що Соломія бачила кожну зморшку. Кожну вію. Сиве пасмо над лобом. Червоні очі.

— Доню, — сказала мама. Тільки це. І більше нічого не змогла.

Соломія хотіла сказати «мамо». У горлі стояло щось тверде. Трубка, зрозуміла вона. Трубка в горлі. Вона закашлялася, і мама закричала, і в палату вбігли люди в білому й блакитному, і хтось казав «спокійно, спокійно, не смикайся», і трубку витягли, і було боляче, і вона кашляла, і плакала, і мама тримала її за руку.

Руку зі шрамом від деко.

Рейнаре, покликала вона.

Тиша.

Не ватна, як у Сірій вежі. Не глуха, як тоді, коли він закрився. Інша. Просто тиша. Порожнеча там, де місяць жив чужий голос. Як порожнє місце на полиці, де стояла улюблена чашка. Ти знаєш, що її там нема. І все одно щоранку тягнешся.

— Мамо, — прохрипіла вона нарешті. Голос був чужий, сиплий, як у Лієни Ровен. — Мамо. Яке... сьогодні?

— Двадцяте, — мама плакала й сміялася. — Двадцяте березня, доню. Ти три місяці... Три місяці...

Двадцяте березня. Ніч рівнодення. Вона пройшла крізь Двері й прокинулася тут тієї ж ночі. Тієї самої. Наче світи домовилися про розклад, як електрички.

Там зараз ніч. На березі Дзеркального озера. Біля розщепленої ялиці. Канцлер у білій мантії зіскакує з коня.

А він стоїть спиною до неї. З половинкою пряника в крижаній руці.

Соломія заплющила очі й заплакала так, що лікар, молодий, кучерявий, із бейджиком «Марченко О. В.», злякався й почав щось вимірювати.

— Це нормально, — казав він мамі. — Емоційна реакція. Мозок прокидається. Ніно Петрівно, вийдіть, будь ласка, на хвилинку...

Мама не вийшла.

* * *

Перші три дні вона майже не пам'ятала. Вона спала. Прокидалася. Їла з ложки щось біле й несолоне. Знову спала. Медсестри перевертали її, масажували руки, ноги, які були тонкими й чужими, як палички. Мама сиділа поруч. Завжди. Коли Соломія прокидалася вночі, мама сиділа поруч. Коли прокидалася вдень, теж.

На четвертий день вона змогла сісти.

На п'ятий прийшла Оксана.

Але ще зранку, до її приходу, Соломія помітила, що на підвіконні палати досі лежить окраєць хліба. На вишитій серветці. Засохлий, твердий, як камінь.

— Мамо, — сказала вона. — А хліб?

Мама озирнулася на підвіконня. Почервоніла, як дівчинка.

— Та це я так, — сказала вона. — Дурниця. Бабця Палажка вчила. Я викину.

— Не викидай, — сказала Соломія. Так швидко й так різко, що мама здригнулася. — Будь ласка. Хай лежить.

Мама дивилася на неї довго. Потім кивнула. І нічого не спитала.

Оксана Литвин, су-шеф «Останньої ложки», тридцять років, метр вісімдесят зросту, коротке висвітлене волосся, татуювання вінчика для збивання на передпліччі й словниковий запас, від якого шеф-кухар бліднув, увірвалася в палату з коробкою в руках так, як колись Мірта вривалася до кабінету Рейнара з кочергою. Побачила Соломію. Сидячою. З відкритими очима.

Поставила коробку на тумбочку. Сіла на край ліжка. І розридалася.

— Ти ж... ти ж... — Вона витирала очі тильним боком долоні, розмазуючи туш. — Ти ж, коза така, ти знаєш, що я через тебе три місяці ходила в цю лікарню, як на роботу? Ти знаєш, скільки я тут лишила булочок? Медсестри мене вже по імені кличуть! Охоронець мені честь віддає!

Соломія сміялася. Тихо, хрипко, бо сміятися ще було боляче.

— Покажи, — сказала вона.

Оксана відкрила коробку. Шість булочок з корицею. Рум'яні, блискучі від глазурі. З дрібкою солі, Соломія знала, навіть не куштуючи.

— За твоїм рецептом, — сказала Оксана. — Я вкрала його з твого зошита, коли ти... ну, коли. Шеф сказав, що це святотатство. Я сказала шефові, куди йому піти. — Вона шморгнула. — Їх тепер у меню додали. «Булочки Соломії». Люди беруть. Хтось навіть питає, хто така Соломія.

Соломія взяла булочку. Піднесла до обличчя. Понюхала.

Кориця. Справжня. Магазинна, мелена, з пакетика, по сорок гривень за п'ятдесят грамів. Не північна кора з окутої міддю скриньки. Не срібна марка за паличку. Звичайна. Дешева. Така, якої в тому світі не знали б, куди подіти.

Вона відкусила.

І заплакала знову.

— Ну от, — сказала Оксана, розгублено. — Я ж старалася. Вони не настільки погані.

— Вони чудові, — схлипнула Соломія з повним ротом. — Вони найкращі. Ксю, ти не уявляєш...

Вона не договорила. Оксана дивилася на неї дивно.

— Ти тут, — сказала Оксана повільно, — у тебе з рук... Солю, у тебе з рук світиться.

Соломія подивилася на свої руки. На булочку в руках.

Глазур на булочці таяла. Повільно. Від її пальців. І між пальцями, ледь-ледь, тоненько, як пилок на сонці, мерехтіли золоті порошинки.

Вона стиснула кулак. Порошинки згасли.

— Тобі здалося, — сказала вона.

— Мені не здалося.

— Ксю. Тобі здалося.

Оксана дивилася на неї довго. Тим своїм поглядом су-шефа, від якого стажери самі зізнавалися, хто з'їв креветки для банкету.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Мені здалося. А ти мені потім розкажеш, що мені здалося. Коли зможеш нормально ходити й нормально брехати.

* * *

Ганну Іванівну вона чекала шість ночей.

Нічна медсестра працювала через дві ночі на третю. Соломія знала це, бо питала в денних. Обережно. Між іншим. «А хто це така, з крабиком?» — «Ганна Іванівна? О, це наша легенда. Вона в нас найстарша. Двадцять років у реанімації. Каже, що коматозні все чують. Їй ніхто не вірить, а вона все одно співає їм пісеньки».