Частина 2. Глава 16. Двері

Вона прочитала йому вранці.

Не подумки. Він однаково не відповів би. Уголос. Стоячи посеред його кімнати, біля холодного каміна, з пергаментом у руках, поки четверо білих вартових за дверима, напевно, слухали. Їй було байдуже.

Рейнар сидів біля вікна. Він уже майже не вставав. Крига вкривала його тепер, як друга шкіра: обличчя, шию, плечі, обидві руки до кінчиків пальців. Тільки права щока й праве око лишалися людськими. Острівець. Клаптик тепла в кризі. Він дивився у вікно, на чорні скелі, і не обернувся, коли вона ввійшла.

Вона прочитала йому все. Про Двері, що відчиняються в обидва боки. Про пряник на меду й сльозах. Про те, що дракон без істинної замерзає за ніч. Про серце, яке стає муром і мовчить вічно. Про те, що канцлер брехав.

На словах «чує все й не може сказати нічого» його плече здригнулося.

А тоді вона прочитала останнє. Місцевими літерами, кутастими, незграбними. Ті, що Ліана писала для нього.

«Рейнаре. Якщо колись прийде та, що гріє тебе, не відпускай її так, як відпустив мене твій батько. Між "піти" і "лишитися" є третя дорога. Я не знайшла її. Знайди ти».

Тиша.

Довга. Така, що Соломія чула, як за вікном вітер шарпає сніг на скелі.

Він повернув голову. Повільно. Крига на шиї рипнула. Праве око, сріблясте, людське, подивилося на неї. На пергамент у її руках. Знову на неї.

— Покажи, — сказав він хрипко.

Вона підійшла. Простягнула аркуш. Він не міг узяти. Пальці не згиналися. Вона тримала аркуш перед ним, і він читав. Довго. Ворушачи губами, як дитина, що вчиться.

— Вона писала моїми літерами, — сказав він нарешті. Ледве чутно. — Вона знала, що я не можу прочитати її. І навчилася писати так, щоб я зміг.

— Так.

— Двадцять років, — прошепотів він. — Ця сторінка двадцять років лежала в книзі, яку я щоночі тримав у руках. І я не знав.

Він заплющив праве око.

І Соломія відчула, як у її голові щось клацнуло. Тихо. Як засувка. Тільки в інший бік.

Соломіє.

Вона мало не впустила пергамент.

Я брехав, сказав він. Голос у її голові був не такий, як раніше. Тихіший, слабший, ламкий. Як голос із-під криги. Тоді. Коли казав, що мені потрібна була тільки твоя піч. Я брехав.

Я знаю.

Я кохаю тебе.

Вона стояла посеред кімнати з пергаментом у руках і не могла дихнути.

Я кохаю тебе з тієї ночі на кухні, сказав він, коли ти стояла з борошном на носі й казала, що наречені так не місять. Я кохаю тебе так, що мені страшно. Так, як батько кохав матір. І я знаю, що з цього виходить.

Рейнаре...

Тому ти підеш.

* * *

Наступні дні Соломія пекла.

Березень прийшов на Північ несміливо, як учень у новий клас. Вдень із дахів капало, вночі знову підмерзало. Над Крижаним Шпилем кружляли круки. Біла варта на мурах куталася в плащі й лаялася на мокрий сніг. Канцлер щодня ходив до Крижаної зали дивитися, як маги вирізають знаки на льоду, й повертався задоволений, з льодяником у роті.

А з півдня, з долин, ішли війська.

Спершу їх помітив Ольгерд, із мурів. Темна смуга на дорозі, яка повзла вгору, до перевалу, як мурахи по стовбуру. Потім смуга стала ширшою. Потім стало видно прапори. Сині, з білою короною. І білі, з сріблястою сніжинкою. Королівські полки. Дві тисячі, порахував Ольгерд. Може, більше.

— Для обряду, — пояснив канцлер за вечерею, коли Соломія спитала. Він сидів у різьбленому кріслі з драконом і мазав масло на Брунин хліб. — Коли серце стане муром, його треба поставити на перевалі. А мур, моя дорога, будують люди. А ще, — він посміхнувся, — у Нижньому Ейсгарті люди останнім часом неспокійні. Пекарня. Знахарка. Хлопчаки, що лазять вугільними жолобами. — Він подивився на неї поверх келиха. — Хай бачать, що корона поруч.

Соломія не відповіла. Вона думала про Ніка.

Пряник вона спекла за три дні до рівнодення. Уночі. На кухні. Бруна стояла на варті біля дверей, Агата й Мірта сиділи на лаві, тримаючись за руки, і дивилися.

Вона місила тісто на Яриному меду. Борошно, мед, яйце, дрібка солі. І північна кора, з тієї самої скриньки, окутої міддю, на червоному оксамиті, яку Бруна мовчки поставила перед нею. Дві палички. Дві срібні марки. Соломія розтерла їх на порошок у ступці, як колись мама розтирала гвоздику до пряників на Різдво.

Сухарик Мелани вона розкришила над тістом. Пригорілий бік і все.

А тоді взяла пряникову дошку. Темну, з грушевого дерева. З колом, ялицею, птахом із розкинутими крилами. І знаками по краю, схожими на літери, але не літери.

Вона притиснула дошку до тіста. І коли підняла, на тісті лишився відбиток. Ялиця. Птах. Знаки. І знаки ці засвітилися. Тьмяним, рівним, золотим світлом. Як вогник свічки, що горить, а не тече.

Вона не плакала, поки місила. Не плакала, поки притискала дошку. Сльози прийшли самі. Коли пряник уже лежав на деку, рум'яний, круглий, завбільшки з тарілку, і пахнув медом і корою на всю кухню. Вони капали на нього. Одна. Друга. І там, куди падали, на скоринці лишалися крихітні золоті цятки.

— Пряник для дороги додому, — тихо сказала Бруна від дверей. — Печуть на меду й сльозах.

Агата плакала теж. І Мірта. А Бруна, яка тридцять один рік пекла в цьому замку хліб, стояла біля дверей, витирала очі краєм фартуха й казала, що в неї алергія на кору.

* * *

Двадцятого березня, у ніч рівнодення, за годину до опівночі, Соломія стояла в Крижаній залі.

Зала була повна. Білі маги в довгих плащах стояли колом уздовж стін, і кожен тримав у руках блакитний кристал, що світився. Під ногами в них, на прозорому льоду над чорною бездонною водою, сотні вирізаних сніжинок з очима. Від стін до трону. А посередині, там, де колись упала Лієна, коло. Велике. Вирізане глибоко. З вирізаними знаками, що тяглися до нього, як промені до сонця.

Лід не співав. Лід стогнав. Тихо, низько, безперервно.

Канцлер стояв біля трону. Не в оксамиті. У білому. У довгій білій мантії до землі, з каптуром, із вишитим сріблом оком на грудях. Перстень на його пальці світився так, що на льоду лежали блакитні відблиски.