Частина 2. Глава 15. Вирвана сторінка

Кухня Крижаного Шпилю ніколи не спала.

Навіть уночі, навіть тепер, коли над воротами висів білий прапор, а в коридорах дзенькали мечі чужої варти, в круглій хлібній печі тліли жарини. Бруна казала, що піч, у якій погас вогонь, треба потім три дні розпалювати, а в неї, Бруни, нема трьох днів. Тому піч жила. І біла варта, що зазирала на кухню двічі за ніч, бачила тільки стару кухарку, що ставить тісто на ранок, і кількох дівчат, яким не спиться.

Цієї ночі дівчат було більше, ніж зазвичай.

Соломія сиділа за довгим столом, і перед нею, на чистому лляному рушнику, лежали три пергаментні аркуші. Поруч Вериса, у темній вовняній сукні, з волоссям, заплетеним просто, по-селянськи, бо так менше впадала в око. Навпроти Агата з каганцем у руках. Мірта біля дверей, з кочергою, вартувала. Бруна біля печі робила вигляд, що місить тісто, і місила його вже вчетверте.

Ольгерд прийшов останнім. Через вузькі двері для слуг, з мішком цибулі на плечі, який він тримав як виправдання. Під очима в нього були сині кола. Канцлер поставив його чергувати на мурах, удень і вночі, без зміни. Щоб був подалі від Вериси, гадала Соломія. І подалі від Рейнара.

— Біла варта міняється о третій, — сказав Ольгерд пошепки, скидаючи мішок у кут. — Маємо годину.

Він помовчав і додав, понизивши голос ще більше:

— Я бачив Крижану залу. Крізь бійницю на нижньому ярусі. Там білі маги. Шестеро. Вирізають на кризі знаки, від стін до трону. Такі самі, як на дверях Матеусової пекарні. Сніжинка з оком, сотні сніжинок. А посередині, де колись упала Лієна, вирізають коло. Велике. Як для вогнища. — Він потер обличчя. — Лід під їхніми ножами не співає, леді. Він стогне.

Соломія кивнула. І почала читати.

* * *

Еммерик з Ейсвальду писав повільно, старанно, старовинною мовою, з довгими реченнями, що закручувалися, як равлики. Половину слів Соломія розуміла. Чверть угадувала. Решту перекладала Вериса, що в дядьковому домі змалку читала старі трактати, бо дядько вимагав.

«Двері між світами», писав преподобний, «відчиняються лише двічі на рік, і щоб пройти крізь них, треба знати, що вони не для всіх однакові. У найдовшу ніч вони відчиняються сюди. Душа, що покинула тіло в тому світі, коли інша душа покидає тіло в цьому, проходить, мов вода крізь сито, туди, де на неї чекає кров її крові. У ніч рівнодення Двері відчиняються в обидва боки. І тоді душа, що прийшла крізь сніг, може піти назад, якщо знайде дорогу».

— Як тоді, у книзі, — прошепотіла Соломія. — «Двері відчиняються лише двічі на рік, і щоб...» Ось що далі.

— Читай, — сказала Вериса.

«Дорогу назад відчиняє Пряник дороги, що його пече Вогнищниця. Тісто місять на меду, бо мед є пам'ять літа, а Двері лежать там, де вічна зима. До тіста додають сльози тієї, що йде, бо без жалю не відпускає жоден світ. І крихту хліба, що лежав на підвіконні в іншому світі, у домі, де на неї чекають, бо хліб той кличе, як дзвін кличе заблукалих у заметілі».

Агата підняла голову.

— Крихту хліба з іншого світу? А де ж її взяти?

Соломія не відповіла. Вона дивилася на поля сторінки. Там, поруч із цим рядком, синьою кульковою ручкою, круглими літерами, було дописано:

«Мелана каже: не треба крихти. Треба, щоб той хліб був. Щоб хтось його поклав. Тоді пряник почує. Моя мама кладе. Я знаю».

— Читай далі, — тихо сказала Вериса.

«Пряник кладуть на лід у тому місці, де межа найтонша. Хто розламає його, той піде. Хто тримає другу половину, той лишиться, але Двері будуть пам'ятати його, доки та половина ціла».

— Половина, — сказала Соломія. — Ліана кинула половину в канцлера.

— І Двері пам'ятають його, — повільно промовила Вериса. — Доки... його рука...

Вони перезирнулися. Опік на долоні. Золоті рубці. Двадцять років болю щоночі.

— Він не просто хоче серце, — прошепотіла Соломія. — Він хоче пройти. Він хоче туди.

— Куди?

— Не знаю. — Вона похитала головою. — Може, й не туди. Може, просто знає, що Двері його пам'ятають. Що він може їх відчинити. Що Вогнищниця, яка тримає серце в ніч рівнодення, на межі, біля Дверей...

Вона замовкла. Перегорнула сторінку.

* * *

Друга сторінка була про драконів.

Ольгерд, що досі слухав, спершись плечем на одвірок, випростався.

«Про драконів Півночі й тих, хто приходить до них крізь сніг. Помічено, що душі з інших світів, які приходять у найдовшу ніч, приходять найчастіше туди, де є дракон, що мерзне. Не знаю чому. Мабуть, сама крига кличе тепло, як голодний кличе хліб».

«Таку душу дракон чує в голові, як нікого іншого. Лід під її ногами співає. І коли вона торкається його, крига відступає. Її звуть істинною».

«Але знайте. Тепло, яке істинна віддає драконові, лишається в ньому. Воно стає його тепло. І дракон, що звик до цього тепла, як рослина до сонця, без нього вже не може. Коли істинна піде, хоч би й своєю волею, хоч би й крізь Двері в рідний світ, крига в драконі вертається вся разом. Не за роки. За одну ніч».

У кухні стало дуже тихо. Навіть жарини в печі, здавалося, перестали тріщати.

Бруна перестала місити.

— За одну ніч, — повторив Ольгерд. Хрипко. — Як лорд Хальвард.

Соломія дивилася на рядки й не бачила їх. Лорд Хальвард. Вісім років. Він замерз за вісім років, бо Ліана гріла його лише звичайним людським теплом, а не вогнем. А Рейнар... Рейнара вона гріла вогнем. Вогнищниці. Усім, що мала. Тієї ночі у вежі.

Без нього вже не може.

На полях, синьою пастою, дрібно, криво, наче рука тремтіла:

«Я знаю. Я бачила, як він замерзав за вісім років, а не за ніч. Бо в мене не було вогню, тільки я сама. Але Рейнар... Рейнарчик ще малий. Його я не гріла. Його гріла тільки мама. Може, з ним обійдеться».

А нижче, іншим чорнилом, пізніше, зовсім дрібно:

«Не обійшлося. Я бачила на березі першу жилку в нього на плечі. Пробач. Пробач мене».

Соломія витерла очі тильним боком долоні. Агата шморгала носом. Мірта біля дверей тихенько схлипувала в кочергу.