Частина 2. Глава 14. Холод

Живий, сказала Соломія. Беззвучно, як медсестра. Губами, яких не мала. Він живий. Але він замерзає.

Ганна Іванівна стиснула край ковдри так, що тканина зібралася в жмут. Мама нічого не помічала, вона дивилася на мізинець і шепотіла щось, і плакала.

Скажи йому, ворухнулися губи медсестри. Повільно. По складах. Я не пішла від нього. Мене забирав холод. Я помирала там. Я б не дожила до весни.

Соломія кивнула.

І скажи... Медсестра ковтнула. Скажи, що я щороку в найдовшу ніч лишаю на підвіконні хліб. Для нього.

Лампа під стелею замигала. Раз. Другий. Писк монітора став глухим, далеким, як із-під води. Палата попливла, бузкові стіни розтеклися, як акварель під дощем, і останнє, що Соломія побачила, були руки медсестри. Вони щось показували. Пальцями. Наче місили тісто.

Пряник, прочитала Соломія по губах. На сльозах. Я знаю, як. Я пам'ятаю...

І все зникло.

* * *

Вона прокинулася в кімнатці під дахом заїжджого двору. Сіре світло з віконця. Похилена стеля. Холодно так, що з рота йшла пара.

Пальці на обох руках були прозорі до других суглобів.

Соломія лежала й дивилася на них, поки вони повільно, дуже повільно, тверднули й рожевіли. Довше, ніж учора. Набагато довше.

Він має знати, подумала вона. Зараз же.

* * *

Його вивели до саней ще до сніданку. Він ішов рівно, з високо піднятою головою, і білі вартові по обидва боки від нього здавалися поруч нього дітьми. Кайдани на руках. Крига на обличчі. Тепер, при денному світлі, Соломія бачила, що за ніч вона виросла. Ледь-ледь. На ніготь. Вона повзла від підборіддя вниз, на праву половину шиї.

Його посадили навпроти неї. Двоє вартових поруч. Сани рушили.

Рейнаре.

Тиша.

Рейнаре, я знаю, що ти чуєш. Тобі не обов'язково відповідати. Просто слухай.

Він дивився у віконце.

Твоя мати жива.

Його голова не ворухнулася. Але Соломія побачила, як здригнулися пальці правої руки, що лежала на коліні.

Я бачила її уві сні. У лікарні, там, де лежу я. Вона медсестра. Нічна. Її звуть Ганна Іванівна. У неї сиве кучеряве волосся і крабик. Бузковий, з метеликом. Вона співає «Ой ходить сон», коли перевіряє крапельниці. Соломія ковтнула. Вона побачила мене. Вона спитала про тебе. «Мій хлопчик. Рейнар». Вона просила сказати тобі...

Досить.

Голос у її голові був тихий, рівний і такий холодний, що вона здригнулася.

Рейнаре...

Не треба, сказав він, не повертаючи голови. Я знаю, що ти хочеш зробити. Ти хочеш, щоб мені було легше. Ти завжди так. Булочки. Колискові. Казки про коло. А тепер мати, яка жива й співає в лікарні. Пауза. Не вигадуй для мене матерів, Соломіє.

Я не вигадую!

Тоді вона жива, сказав він. І щаслива там. І в неї крабики з метеликами. Добре. Я радий.

Він замовк. А тоді, через довгу хвилину, додав:

Бачиш? Ще одна причина тобі йти. Ти принесеш їй новини.

І Соломія відчула, як щось у її голові клацнуло. Тихо. Як засувка. І тиша, що лягла після того, була не такою, як у Сірій вежі. Не ватною. Глухою. Зсередини.

Він закрився.

* * *

Крижаний Шпиль вони побачили на п'ятий день.

Він стояв на своїй скелі, як стояв вісімсот років. Чорний, вузький, з вежами, що впиралися в низькі сірі хмари. Тільки тепер над воротами замість синього прапора з білим драконом висів білий. З сріблястою сніжинкою. І оком посередині.

Біла варта прибула раніше. Набагато раніше. Канцлер, мабуть, відправив її з Валмора ще тоді, коли дракон шукав Соломію над містом. На мурах стояли білі плащі. На воротах білі плащі. У дворі.

Альбрехт зустрів їх на ґанку. Без жезла. Соломія не одразу зрозуміла, що не так, а тоді побачила: жезл стояв біля стіни. Альбрехт тримав руки складеними на животі й дивився кудись поверх голів. Обличчя в нього було сіре.

— Його високість канцлер, — сказав він сухо, — наказав мені передати ключі від комор і скарбниці його людям. Я передав.

Він подивився на Рейнара. На кайдани. На кригу. І вперше за сорок два роки служби, Соломія була певна, голос Альбрехта зламався.

— Ваша світлосте.

— Альбрехте, — тихо сказав Рейнар. — Ти зробив правильно.

З дверей кухні вилетіла Агата. Без хустки, з борошном на носі й до ліктів, з криком «Соломіє!», який почули, мабуть, у Нижньому Ейсгарті. Вона кинулася до Соломії й обійняла так, що в тієї хруснули ребра. За нею важко вийшла Бруна, з мокрими очима, витираючи руки об фартух.

— Я спекла медяники, — схлипувала Агата. — Чотири деки. Жодного не спалила. Жодного, чуєш? Бруна свідок.

— Свідок, — підтвердила Бруна. Голос її рипів. — Не з'їла очіпок.

Соломія обіймала Агату й дивилася через її плече, як Рейнара ведуть усередину. Він не обернувся.

* * *

Його замкнули в його ж покоях. У східному крилі. За дубовими дверима з залізними завісами, навпроти її колишньої кімнати. Біля дверей поставили чотирьох білих вартових. Удень і вночі.

Її пускали. Канцлер так наказав.

— Вогнищниця має бути біля серця, — пояснив він за першою ж вечерею. Він сидів у кріслі Рейнара. У різьбленому кріслі з драконом. Їв Брунину кашу й хвалив, і Бруна, що подавала, мала такий вигляд, наче от-от вивернула б казан йому на голову. — Звикати одне до одного. Серце має знати твоє тепло, моя дорога. Щоб тієї ночі не злякалося.

Соломія не відповіла. Вона й не їла. Вона дивилася на крісло. На різьбленого дракона під руками канцлера.

Вона ходила до Рейнара щодня. Він сидів біля холодного каміна, якого не дозволяв палити. Дзеркало в його кімнаті стояло обернене до стіни. І щодня крига на ньому була більшою.

Шия. Обидві половини. Груди під сорочкою. Права рука до ліктя. На третій день мейстер Оддо, якого канцлер милостиво дозволив пускати, вийшов від Рейнара білий, як сам Рейнар, і сказав їй у коридорі, гучно, як завжди, бо інакше не вмів:

— Два пальці, леді. Від серця. Як було тоді, перед вежею. Я сорок років... — Він махнув рукою й пішов, не договоривши.

Рейнар з нею не говорив. Ні вголос, ні подумки. Відповідав одним словом, коли питала. «Так». «Ні». «Не треба». Коли вона сідала поруч, він вставав і йшов до вікна. Коли вона простягала руку, ховав свою.