Частина 2. Глава 13. Сон про лікарню

До ранку пальці знову стали непрозорими.

Соломія сиділа біля каміна, поки не посіріло за вікном, і дивилася на свою руку. Повільно, дуже повільно, як проявляється фотографія в ванночці, кінчики пальців набували кольору. Рожевіли. Тверднули. І коли перший промінь сонця ліг на підлогу, рука знову була звичайною. Тонкою, Ейліновою, з холодними кінчиками. Але цілою.

Писк у голові стих іще раніше. Мамин голос теж.

Вона нікому не сказала. Ні Рейнарові, ні Мірті, ні королеві. Вона заколола волосся крабиком, спустилася до кухні в південній вежі й замісила тісто. Бо руки, коли зайняті тістом, не трусяться. Мама так казала.

* * *

Тиждень у Валморі минув, як минає тиждень перед іспитом. Швидко й нескінченно водночас.

Рейнар не виходив з покоїв королеви. Біла варта стояла під дверима вдень і вночі, шестеро, у білих плащах, і змінювалася щоранку з таким дзвоном мечів, наче нагадувала: ми тут. Крига на ньому не росла. Але й не танула. Він навчився знову користуватися лівою рукою, повільно, рипучи. Ліве око так і лишалося блакитним, нерухомим, драконячим. Він не дивився в дзеркало. Королева наказала його завісити.

Він був ввічливий. Знову. Питав, як вона спала. Хвалив булочки. Читав книжки з бібліотеки королеви. Розмовляв подумки, коли вона сиділа поруч, про погоду, про перевали, про Агату. І щоразу, коли розмова наближалася до рівнодення, він змінював тему. Рівно, легко, як досвідчений вершник, що об'їжджає яму на дорозі.

Мур, думала Соломія. Він знову зводить мур. Тільки тепер із криги.

Король приходив двічі. Обидва рази вночі, у плащі поверх сорочки. Сідав біля каміна, їв булочку, мовчав. Одного разу приніс аркуш, на якому вуглиною намалював птаха. Шпака, сказав він. Шпаки прилітають першими, коли тане сніг. Він малював, а Соломія дивилася, як його пальці, без персня, бо перстень він на ці пів години знімав і клав у кишеню, рухаються впевнено й легко. Як у людини, що нарешті дихає.

— Він не помічає? — спитала вона.

— Помічає, — сказав король. — Але думає, що я ходжу до мами по відвар від голови. Він дозволяє. Він каже, що король має бути здоровим до рівнодення. — Едмар подивився на свого шпака. — Він дуже хоче, щоб я був здоровим до рівнодення.

Вериса писала дядькові листи про те, що наречена ослабла після підвалу, що дракон майже не говорить, що всі чекають кінця. Ольгерд розносив їх особисто. І щоразу повертався з таким обличчям, наче нюхав прокисле молоко.

А Соломія пекла. У маленькій кухні південної вежі, де колись, тридцять один рік тому, сімнадцятирічна королева з Морена грілася біля печі Мелани. Пекла для королеви, для короля, для Рейнара, для Мірти, для білої варти під дверима. Білим вартовим вона теж давала булочки. Вони брали мовчки. Один із них, молодий, із пушком на губі, наступного ранку тихо сказав їй «дякую» і почервонів.

Тепло ходить по колу, згадувала вона. І кінчики пальців до кінця тижня майже відігрілися.

* * *

Від'їжджали двадцять третього січня. На світанку.

Санний поїзд вишикувався на палацовому дворі. Не дванадцять вершників, як колись. Тридцять. Біла варта, вся, від першого до останнього, у білих плащах зі срібним оком на грудях. Попереду, у чорних санях із гербом срібної чаплі, канцлер. Він помахав їм рукою з-під хутра, приязно, як дядечко, що веде племінників на прогулянку.

Рейнара вивели останнім. Він ішов сам, повільно, рівно, з високо піднятою головою, і крига на половині обличчя виблискувала проти світанку. На зап'ястях у нього були кайдани. Крижані. Такі самі, як у Соломії в підвалі, тільки товщі. Вони не світилися. Але Соломія бачила, як вони вросли в кригу на його лівій руці, наче були її частиною.

Крига мого роду, сказав він у її голові, побачивши, куди вона дивиться. Перші слова подумки за весь ранок. Вона слухається того, хто тримає уламки. Не мене.

Його посадили в закриті сани. Соломію поруч. Навпроти двох білих вартових із мечами на колінах. Мірта, Вериса й Ольгерд їхали в санях позаду.

Коли поїзд рушив, Соломія виглянула у віконце.

Над двором, на балконі південної вежі, стояли двоє. Сива жінка в темному. І худий хлопець у короні, що була йому завелика. Королева не махала. Король теж. Але коли сани проїжджали під балконом, король розтиснув пальці, і з них вилетів аркуш. Закружляв у морозному повітрі, як птах, і впав просто в сніг біля саней.

Соломія висунула руку у віконце й упіймала його.

Шпак. Вуглиною. А внизу, кривенькими літерами, як пишуть люди, що давно не писали самі: «Я чекаю».

* * *

Рейнар мовчав усю дорогу.

Не вголос. Подумки теж. Він сидів, дивлячись у віконце, на білі поля, на ліс, на хмари, і його здорове око було таке ж нерухоме, як крижане. Соломія кликала його двічі. Він не відповів. На третій раз сказав тільки: Відпочивай. Дорога довга.

І знову мовчав.

Вартові навпроти теж мовчали. Той, із пушком на губі, іноді кидав на Соломію швидкі погляди й одразу відводив очі.

Ночували на тому самому постоялому дворі, де на шляху до столиці господар підносив їй вино від заїжджого пана. Кругленький лисий господар побачив білу варту й зблід. Побачив Соломію, зблід ще більше. Побачив Рейнара в кайданах, і весь вечір потім торкався двома пальцями лоба на кожен скрип.

Рейнара замкнули в окремій кімнаті. Під вартою. Соломію не пустили.

— Наказ його високості, — сказав старший вартовий, сивий, із вусами. — Наречена ночує окремо.

Вона не сперечалася. Сперечатися з тридцятьма мечами не мало сенсу. Вона піднялася до своєї кімнатки під дахом, маленької, з похиленою стелею й вузьким ліжком, лягла не роздягаючись і дивилася в стелю.

Рейнаре.

Тиша.

Рейнаре, будь ласка.

Тиша.

Вона не помітила, як заснула.

* * *

Їй снилося, що вона прокинулася.

Тільки не в кімнатці під дахом. У білій кімнаті з бузковими стінами. Під стелею гуділи лампи денного світла, одна мигала. Пахло хлоркою, ліками й чимось ще, домашнім, знайомим до болю. Вона не одразу зрозуміла чим.