Частина 2. Глава 12. Тіло в Києві

Ніхто не загинув.

Це першим сказав Ольгерд, коли повернувся з міста опівдні, сірий від утоми, з інеєм на рудій бороді. Він сів просто на підлогу біля дверей, бо ноги не тримали, і сказав це в стелю, наче звітував не людям, а самому Світлу.

— Ніхто. Я обійшов усі квартали. Дахи, вікна, фонтани, дзвіниці. Казарми білої варти розвалені вщент. Але ті вибігли раніше. Двоє зламали ноги на льоду. Один пекар обморозив пальці. І в провулку за ринком замерзла коза. — Він помовчав. — Коза, леді. Більше нічого.

Соломія сиділа біля ліжка й не відводила очей від Рейнара.

— Добре, — сказала вона. І тільки тоді відчула, як у неї тремтять руки.

* * *

Їх привели до південної вежі ще на світанку. Не біла варта. Королева-мати Ірена. Вона вийшла на площу біля замерзлої ріки сама, у простій темній сукні, з непокритою сивою головою, і стала між шістьма білими плащами й Ольгердом, що тримав на руках непритомного дракона. І сказала голосом, якого Соломія від неї не чула: тихим і таким, що від нього завмерли навіть ворони на дзвіниці.

— Лорд Північної Марки — гість мого дому. Хто з вас хоче забрати його з-під даху королеви?

Білі плащі переглянулися. Ніхто не хотів.

Тепер Рейнар лежав у її покоях, на широкому ліжку під балдахіном кольору стиглого апельсина, і в кімнаті було так тепло, що на вікнах стікали краплі. Королева наказала натопити так, щоб дихати було важко. Не допомагало.

Крига лежала на ньому, як лежала вранці. Ліва половина обличчя, від скроні до підборіддя. Шия. Ліве плече. Рука до кінчиків пальців. Не візерунки під шкірою, як тоді, біля дзеркала. Броня. Прозора, блакитна, тверда. Крізь неї видно було шкіру, білу, як папір, і темні жилки під нею.

Королівський лікар, огрядний чоловік у фіолетовому, з годину стукав по кризі срібним молоточком, прикладав до неї різні камені, бурмотів, нюхав, і нарешті розвів руками.

— Я ніколи такого не бачив, ваша величносте. Лід не тане ні від тепла, ні від солей, ні від спирту. Мабуть, тільки час...

— Ідіть, — сказала королева.

Лікар пішов. Королева подивилася на Соломію.

— А ти?

Соломія дивилася на свої руки. Голі. Без рукавиць. Кінчики пальців знову холодні, як тоді, на третій день. Браслети в підвалі випили з неї більше, ніж вона думала.

— Я обіцяла йому не гріти, — сказала вона тихо. — Руками. Якщо я покладу долоні, я віддам. А він забере. І тоді нас буде двоє таких.

Королева довго мовчала.

— Мелана казала, — промовила вона нарешті, — що тепло не дають. Тепло розпалюють. Я ніколи не розуміла, що це означає.

— Я теж, — сказала Соломія.

* * *

Вериса прийшла після обіду, разом із королевою. Обидві мали такий вигляд, наче принесли звістку, яку не хотіли нести.

На шиї у Вериси висів кулон. Блакитний. Соломія завмерла.

— Скло, — сказала Вериса, перехопивши її погляд. — Ольгерд купив на ринку за два мідяки. Сказав, що в темряві дядько не відрізнить. — Вона ледь скривилася. — Справжній лежить у моїй скрині, загорнутий у шість панчіх. Я не знаю, чи цього досить, щоб він не чув. Але голова не болить.

— Він повірив?

— Він на мене сьогодні навіть не подивився. — Вериса сіла. — Він був зайнятий. Він переможець, леді Ейлін. Переможці не дивляться на небог.

Королева стала біля вікна, спиною до світла.

— Мої старі слуги дещо почули, — сказала вона. — Обряд Вилучення відбудеться не тут. Не у Валморі. Орвін погодився віддати мені Рейнара під мій дах так швидко, що я одразу зрозуміла: він уже має інший план. — Вона обернулася. — Обряд буде в Крижаному Шпилі. У Крижаній залі. Там, де лід вісімсот років тому зачарувала перша наречена першого Ейсгарта. Тамтешній лід, кажуть, тримає силу краще за будь-який інший. Серце треба вкоренити саме там.

— Отже, нас повезуть на північ, — тихо сказала Соломія.

— За тиждень. Під білою вартою. Рейнар буде бранцем у власному замку до самого рівнодення. — Королева помовчала. — А ти, дитино, будеш поруч із ним. Бо Орвінові потрібна Вогнищниця біля серця. Він не випустить тебе з очей.

Соломія подивилася на ліжко. На кригу, що лежала на Рейнарі, як панцир.

— Тим краще, — сказала вона. — Там Бруна. Там Яра. Там Агата й Нік. Там моя піч.

Королева дивилася на неї довго. Потім ледь-ледь кивнула. Так кивала, мабуть, колись Мелані, коли та казала: «Я пекарка, ваша високосте».

* * *

Він прокинувся надвечір.

Соломія задрімала в кріслі біля ліжка, і її розбудив звук. Тихий, рипучий. Так рипить лід, коли на ньому хтось ворушиться.

Рейнар дивився на неї. Одним оком. Сріблястим, людським. Друге, ліве, було під кригою. Розплющене. Нерухоме. Блакитне, як у дракона.

— Соломіє.

Голос хрипкий, ламкий, як після довгої хвороби.

— Я тут.

— Я... — Він спробував підвестися. Ліва рука не слухалася. Він подивився на неї. На кригу. Довго. Потім повільно перевів погляд на вікно, за яким лежало вечірнє місто з бурульками на дзвіницях. — Я пам'ятаю. Не все. Шматки. Я пам'ятаю, як дзвони... — Він заплющив здорове око. — Скільки?

— Ніхто, — сказала Соломія. — Чуєш? Ніхто не загинув. Ольгерд обійшов усе місто. Двоє зламали ноги. Пекар обморозив пальці. Коза.

— Коза, — повторив він.

— Коза.

Щось смикнулося в куточку його рота. Здорового. Не усмішка. Тінь усмішки.

— Я тебе не впізнав, — сказав він. — Там, у підвалі. Я дивився на тебе й не знав, хто ти. Я міг...

— Не міг. Ти не вдарив вежу. Ти обдирав кригу, як папірець з цукерки. Обережно.

— Я не пам'ятаю цього.

— А я пам'ятаю.

Він дивився на неї довго. Потім простягнув праву руку, теплу, людську, і розтиснув пальці. На долоні лежав рожевий пластмасовий крабик.

— Ти загубила на сходах, — сказав він.

Соломія взяла крабик. Пальці торкнулися його долоні. Тепла. І вона нарешті заплакала. Тихо, злісно, витираючи сльози рукавом, бо не хотіла плакати. Він не казав нічого. Тільки тримав руку розтиснутою, поки вона плакала.

* * *