Частина 2. Глава 11. Викрадення

Першим повернувся холод.

Не той, що буває взимку на вулиці. Інший. Глибокий, нерухомий, як вода на дні колодязя. Він лежав на ній ковдрою, тиснув на груди, заходив у кістки. Соломія лежала на чомусь твердому й гладенькому і довго не могла зрозуміти, де вона і чому в роті такий нудотний, солодкий присмак м'яти.

Потім повернулося світло. Тьмяне, блакитне, наче крізь товщу води.

Вона розплющила очі.

Над нею була крига. Склепіння з криги, прозорої, блакитно-білої, з тріщинками й бульбашками всередині. Крізь нього, дуже далеко, наче з дна річки, пробивалося сіре денне світло. Стіни теж були з криги. Підлога теж. Вона лежала на кризі, на тонкому вовняному плащі, і плащ уже не грів.

Соломія спробувала підвестися. Не вийшло. Щось тримало руки.

Вона подивилася. На зап'ястях були кайдани. Не залізні. Крижані. Два гладенькі прозорі браслети, з'єднані крижаним ланцюжком із кільцем у стіні. Браслети не тиснули, не різали. Але там, де вони торкалися шкіри, Соломія відчувала, як щось тягне. Повільно, неквапливо, як п'явка. Тепло. Її тепло. Воно йшло з-під ребер у руки й у браслети, і браслети ледь-ледь світилися блакитним.

Рейнаре, покликала вона подумки.

Тиша. Глуха, ватна.

Рейнаре!

— Він не почує.

Тільда сиділа біля протилежної стіни, на крижаному виступі, загорнувшись у білий плащ. Худенька, мовчазна дівчина з канцлерового почту, та сама, яку Мірта вважала подругою. Тільки тепер на її плащі сріблом сяяла сніжинка з оком посередині. І дивилася вона не мовчазно-покірно, як дивляться служниці. А рівно. Спокійно. Холодно.

— Де я? — Голос був хрипкий, чужий.

— У Драконячому Пальці, — сказала Тільда. — Під ним, точніше. Тут були підвали Ордену. Лорд Ейнар заморозив вежу, а підвали лишилися. Сто чотири роки ніхто сюди не спускався. Ми розкопали хід минулої осені. — Вона ледь усміхнулася. — Тут уся крига — драконяча. Тонни криги. Твій дракон може кричати, поки не охрипне. Ти не почуєш.

— Навіщо?

— Його високість сказав: напевно. — Тільда знизала плечима. — До рівнодення два місяці. За два місяці ти могла б передумати. Утекти. Закохатися ще сильніше. Або дракон міг би тебе сховати. Тут ти нікуди не дінешся. Браслети тримають тебе слабкою, але живою. Ти житимеш. Їстимеш. Ми тебе годуватимемо. Тільки гріти не зможеш нікого. Навіть себе.

Соломія дивилася на неї. На тонке обличчя, на світлі брови, на руки, що тримали край білого плаща.

— Ти отруїла Мірту, — сказала вона. — Вона вважала тебе подругою.

На мить щось ворухнулося в обличчі Тільди. Не сором. Щось інше. Втома.

— Чай був для тебе, — сказала вона. — Не для неї. А ти знаєш, де ми зараз? — Вона кивнула вгору, на склепіння. — Тут, над нами, у вежі, сто чотири роки стоїть у кризі моя прабабця. Сестра Ордену. Їй було дев'ятнадцять. Вона була тут, коли прилетів дракон. Вона нікого не вбивала. Вона переписувала книги. — Тільда підвелася. — Так що не розповідай мені про подруг, Вогнищнице.

Вона пішла до виходу, вузького проходу в кризі. Обернулася.

— Не намагайся гріти браслети. Вони тільки сильніше питимуть.

* * *

Рейнар зрозумів через дванадцять хвилин.

Він рахував. Він стояв унизу біля сходів Сірої вежі, з Ольгердом за спиною, і рахував удари власного серця, бо інакше не міг. Коли вона увійшла до кімнати нагорі, її голос у його голові обірвався. Різко, як обрізаний ніж. Він ступив до сходів, і Ольгерд утримав його за плече: «Ваша світлосте, вона знала. Вона казала, що він не вбиватиме. Дайте їй час».

Він дав їй час. Двадцять хвилин. Тридцять. Сорок.

Потім двері нагорі відчинилися. Він почув кроки. Двоє. Її, легкі, і кульгаві Сайласа. Вони спускалися. Він чекав, що зараз, на першому повороті сходів, у голові спалахне її голос.

Голос не спалахнув.

Кроки зупинилися десь посередині. А тоді свічки на сходах, які він бачив знизу, згасли. Усі разом. І він почув запах. Слабкий. М'ятний.

Рейнар вибіг нагору за три удари серця. Ольгерд не встиг навіть крикнути.

На сходах нікого не було. Тільки на мармуровій сходинці, біля самої стіни, лежав маленький рожевий пластмасовий крабик для волосся.

* * *

Канцлер Орвін Талмор зустрів його у своєму кабінеті з книгою на колінах. У халаті. З льодяником у роті.

— Рейнаре, — сказав він здивовано. — Що сталося?

— Де вона.

Рейнар не питав. Він стояв у дверях, і білі плитки на стінах тріщали одна за одною, як лід на річці навесні. Вогонь у каміні згас.

— Леді Ейлін? — Канцлер піднявся. — Вона пішла від мене годину тому. Ми мило поговорили. Сайлас провів її вниз. Хіба вона не повернулася до себе?

— Сайлас.

Кульгавий слуга стояв біля стіни. Він ледь уклонився.

— Провів па-а-ані до виходу з вежі, ваша світлосте. Па-а-ані сказала, що хоче пройтися садом. Сама.

— Ти брешеш.

— Рейнаре. — Канцлер похитав головою, з тихим докором. — Ти в покоях першого радника корони. Ти погрожуєш його слугам. Біла варта вже тут, ти чуєш? — З коридору справді долинав тупіт. — Будь ласка. Заспокойся. Ми знайдемо твою наречену. Може, вона просто заблукала. У палаці стільки коридорів.

Рейнар дивився на нього. На м'яке, добре обличчя зі зморшками від сміху. На опік на правій долоні, що виднілася з-під рукава халата. На срібну коробочку з льодяниками.

І щось у ньому тріснуло.

Не голосно. Тихо. Як тріскає лід під ногою, коли ти вже на середині озера і берег далеко.

* * *

Пізніше валморці розповідатимуть про цю ніч онукам. Розповідатимуть по-різному. Що небо стало біле. Що річка заспівала. Що дзвони на всіх дзвіницях замерзли просто в розгойдуванні і так і застигли, нахилені, як люди, що кланяються.

Усі розповідатимуть про дракона.

Він вирвався з палацового двору, проламавши крилами дах галереї. Білий, величезний, такий, якого не бачили в столиці сто років. Луска його не була перламутровою, як на Дзеркальних озерах. Вона була блакитною. Крижаною. Від кінчиків крил до кінчика хвоста. А очі світилися холодним вогнем.