Частина 2. Глава 10. План канцлера

Рейнар повернувся після півночі.

Соломія чула його кроки в коридорі задовго до того, як він постукав. Важкі, повільні. Так ходить людина, яка цілий день стояла й не мала права сісти. Коли він увійшов, у кімнаті похолодало. Вогонь у мармуровому каміні з левами пригнувся й засичав.

— Пробач, — сказав він, побачивши, як вона здригнулася. І зупинився біля дверей. Стояв і дихав, повільно, глибоко, поки вогонь не випростався.

— Що на раді?

— Дванадцять старих чоловіків, — сказав Рейнар, — яким канцлер сплачує більше, ніж я сплатив за весь Нижній Ейсгарт. Вони шість годин розповідали мені, як я зневажив корону. Пропонують позбавити мене Марки. Передати її під пряме управління канцелярії. «Тимчасово. Поки лорд не одужає від свого прикрого стану». — Він гірко скривився. — Король мовчав. Сидів і тер скроню.

Соломія нічого не сказала. Вона простягнула йому аркуш.

Він прочитав. Двічі. Соломія бачила, як білішають кісточки на його пальцях, як на папері проступають крижані голки. Він поклав аркуш на стіл. Акуратно. Як тоді, у кабінеті, перед тим як тріснула чорнильниця.

— Ні, — сказав він.

— Рейнаре...

— Ні. — Він обернувся до неї. — Ти не підеш до нього. Ні сама, ні зі мною, ні з усією північною вартою. Він отруїв твою матір. Тобто її матір. Він убив Гродека. Він мало не вбив Мірту. Він стояв на озерах, коли зникла моя... — Голос урвався. — Ні.

— Він знає про лікарню.

Рейнар замовк.

— Я сама не знала, — сказала Соломія тихо. — Я думала... я не знаю, що я думала. Що я там мертва. Що мене поховали. Що мама плаче на кладовищі. А він пише: «у лікарні». Значить, я жива. Там. Моє тіло живе. — Вона стиснула руки, щоб не тремтіли. — Звідки він знає? Як він бачить мій світ? Що ще він знає? Рейнаре, якщо я не піду, я ніколи не дізнаюся. А він не скаже це ні тобі, ні королеві, ні раді. Тільки мені.

— Це пастка.

— Звісно, пастка. — Вона майже всміхнулася. — Ти сам казав. Але він не вбиватиме мене. Він чекав тридцять п'ять років. Йому потрібна живою Вогнищниця. Не мертва.

Рейнар стояв мовчки довго. Нарешті сів у крісло. Важко, як старий.

— Ми будемо говорити, — сказав він. — Весь час. Подумки. Ти скажеш мені кожне його слово. А я буду за стіною. Біля дверей. Якщо хоч раз замовкнеш, я вибиваю двері. Мені байдуже, що скаже рада.

— Добре.

— І ти не їстимеш нічого. І не питимеш. І не торкатимешся нічого, що він тобі дасть.

— Добре.

Він подивився на неї. Довго. Потім простягнув руку. Вона взяла.

— Соломіє, — сказав він тихо. — Він знає, як повернути тебе додому. Так написано. Якщо він тобі це запропонує...

Він не договорив. Вона не відповіла.

* * *

Покої канцлера були в Сірій вежі. Найстарішій у палаці. Колись, казала Вериса, там була королівська скарбниця. Стіни товщі за зріст людини. Вікон майже нема.

Сайлас чекав на неї біля сходів. Кульгавий, у сірому, з обличчям, яке неможливо запам'ятати. Він уклонився. Протяжно, по-столичному сказав: «Його високість чекає, па-а-ані». І пішов попереду, тягнучи ліву ногу. Від нього пахло м'ятою.

Соломія йшла за ним, і в голові в неї звучав голос Рейнара. Рівний, спокійний, як рука на плечі.

Сходи. Скільки?

Тридцять. Гвинтові. Вузькі. Горять свічки.

Я йду за вами на відстані. Ольгерд зі мною.

Двері. Дубові. Залізо. Сайлас стукає.

Я тут.

Двері відчинилися.

Кімната була кругла. Невелика. Тепла. Камін горів, книжкові полиці до стелі, товстий килим, крісла. Пахло воском, старим папером і м'ятою. На столі стояла срібна коробочка з льодяниками й глечик із водою.

Стіни...

Соломія не одразу зрозуміла, що не так зі стінами. Вони були обкладені плитками. Від підлоги до стелі. Тонкими, напівпрозорими, блакитно-білими, як молочне скло. Вони ледь-ледь світилися зсередини.

Рейнаре, подумала вона. Стіни. Вони...

Тиша.

Рейнаре?

Тиша. Не та тиша, коли він мовчить. А та, що буває, коли в телефоні зникає зв'язок. Глуха. Порожня. Як вата.

— Драконяча крига, — сказав канцлер. — Дуже тонка, звісно. Тонша за пергамент. Мої попередники обклали нею цю кімнату двісті років тому, щоб жоден дракон не міг підслухати, про що тут говорять. — Він сидів у кріслі біля каміна, у домашньому оксамитовому халаті, з книгою на колінах. Відклав книгу. Посміхнувся. — Твій дракон тебе зараз не чує, моя дорога. Не хвилюйся. Як вийдеш, усе повернеться.

Соломія стояла біля дверей. Серце калатало так, що боліло в горлі.

Не панікуй, сказала вона собі. Ти на кухні. Горить. Збирайся.

— Сідай, — сказав канцлер. — Чи стій, як хочеш. Я не їм наречених. Хоча, — він хихикнув, — дехто при дворі думає, що їм.

Вона не сіла.

— Що ви знаєте про лікарню?

— Пряма. Як Мелана. — Він похитав головою з ніжністю, від якої Соломії стало погано. — Мелана теж ніколи не вміла розмовляти. Одразу до суті. Добре.

Він підвівся. Підійшов до полиці. Зняв звідти щось пласке, кругле, загорнуте в чорний оксамит. Розгорнув.

Дзеркало. Не скляне. Крижане. Кругла пластина прозорої блакитної криги в срібній оправі, завбільшки з тарілку. Вона була не гладенька, а з легкими хвилями всередині, як лід на озері.

— Знаєш, що це? — спитав він. — Це шматок Дзеркального озера. Звідти, де відчиняються Двері. Я вирізав його двадцять років тому. Тієї самої ночі. — Він поклав дзеркало на стіл. — Ця крига пам'ятає Двері. А крізь Двері видно той бік. Не завжди. Тільки коли поруч є той, хто прийшов звідти. Чиє серце шукає дорогу додому.

Він зняв перстень. Блакитний камінь. Приклав його до краю дзеркала.

— Подивись.

Соломія не хотіла. Вона знала, що не треба. Вона пообіцяла не торкатися нічого. Вона й не торкалася. Вона тільки подивилася.

У кризі, глибоко, як під водою, щось поворухнулося. Світло. Біле, лікарняне, неживе світло ламп денного світла. Стіна, пофарбована в бузковий. Вікно з жалюзі. За вікном сніг і сірий бетон багатоповерхівки. Ліжко з металевими поручнями. Апарат, що мигтів зеленими цифрами.