Частина 2. Глава 9. Двір

Рейнаре, покликала Соломія подумки. Ти бачиш?

Бачу. Він ішов поруч, рівно, не збавляючи кроку. Тільки смолоскипи вздовж стін, які в цьому палаці горіли в позолочених тримачах, на мить пригасли, коли він проходив повз. Уперше за багато днів. Не дивись на них. Дивись на короля.

Вона перевела погляд на трон.

Едмар Другий, король Ардейну, дивився на них так, як дивиться учень на вчителя, що увійшов до класу з указкою. Він сидів, зсутулившись, і крутив на пальці перстень. Тонкий, срібний, з маленьким камінчиком. Блакитним.

Соломія відчула, як у неї похололо в животі.

Вони зупинилися за десять кроків від помосту. Рейнар уклонився. Коротко, як рівний рівному, і по залі пробіг шепіт. Соломія присіла в реверансі, як учила пані Ізольда. Глибоко, повільно, не опускаючи очей.

— Лорде Ейсгарт, — сказав король. Голос у нього був молодий, ламкий, і він говорив так, наче повторював вивчений урок. — Ми... ми раді бачити вас у Валморі.

— Ваша величносте.

— Ми отримали ваш лист. — Король ковтнув. Подивився кудись убік, через плече. Туди, де за троном стояв канцлер. Канцлер не ворухнувся. Король повернув голову назад. — Ваш лист був... зухвалий.

— Мій лист був правдивий, ваша величносте.

Шепіт у залі став гучнішим. Хтось охнув. Король почервонів плямами.

— Ви скасували мито, встановлене короною! — Голос злетів і зірвався. — Без нашого дозволу! Ви... ви дозволили собі...

Він знову подивився через плече. І знову назад. І Соломія побачила, як він притиснув пальці до скроні. Мимохідь, ніби поправляв корону. Як Вериса, коли в неї боліла голова.

— Я не скасовував мита, ваша величносте, — рівно сказав Рейнар. — Я сплатив його. За кожен двір Нижнього Ейсгарта, зі скарбниці Марки. Мито стягували «на утримання особи лорда Північної Марки». Я вирішив, що утримувати себе можу й сам. А мої люди в цей час їли кору з дерев. У місті, яке я охороняю для вас. На перевалах, якими до вас не прийде жоден ворог, поки я живий.

Тиша.

Король дивився на нього. І Соломія побачила в його обличчі щось, чого не очікувала. Не гнів. Розгубленість. І ледь-ледь, на самому дні, сором.

— Кору? — перепитав він тихо. Зовсім іншим голосом. Не вивченим. — Мені казали, що мито помірне. Що Північ багата. Що...

— Ваша величносте.

Канцлер ступив уперед. На півкроку. Його рука лягла на спинку трону, біля самого плеча короля. Лагідно. По-батьківськи.

— Ваша величносте, лорд Ейсгарт, безперечно, перебільшує. Як і всі північани. — Канцлер посміхнувся залі, і зала, відчувши дозвіл, посміхнулася у відповідь. — Канцелярія розгляне його скарги. Ретельно. Зараз же, гадаю, його величність хотів оголосити своє рішення. Чи не так, ваша величносте?

Король дивився перед собою. Пальці на скроні. Перстень на пальці. Блакитний камінчик ледь-ледь світився.

— Так, — сказав він. Голос знову став вивченим. — Лорд Ейсгарт лишається у Валморі як гість корони. До засідання королівської ради. Мито буде відновлено. А Випробування Серцем... — Він запнувся.

— Відбудеться у Валморі, — м'яко підказав канцлер. — Щоб весь двір міг засвідчити.

— Відбудеться у Валморі, — повторив король.

— Коли? — спитав Рейнар. Голос був рівний, але Соломія відчувала, як у ньому, всередині, щось застигає. Іній на пальцях. Мороз уздовж хребта.

Канцлер усміхнувся.

— У найсвятіший день року, звісно. Коли день рівний ночі. В ніч весняного рівнодення.

* * *

Покої, які їм відвели, були в гостьовому крилі палацу, у західній вежі. Розкішні. Позолочені. І холодні так, як не було холодно навіть у північній вежі Крижаного Шпилю в першу ніч. Камін був величезний, мармуровий, з різьбленими левами, але дрова в ньому чомусь не хотіли розгоратися, шипіли, диміли й гасли.

Соломія приклала до них долоню. Дихнула. На щілинку.

Вогонь спалахнув. Мірта торкнулася двома пальцями лоба й пробурмотіла, що в цьому палаці навіть дрова злі.

Рейнара забрали одразу. Королівська рада, сказали. Попереднє засідання. Лише лорд, без супроводу. Ольгерд пішов із ним до дверей ради і там і стояв, бо далі не пустили. Вериса пішла до себе. Її покої були поряд, через стіну.

За годину вона постукала.

Обличчя було біле. Пальці стискали край плаща.

— Дядько кликав мене, — сказала вона, щойно Мірта зачинила двері. — Тільки-но.

— І?

— Питав про кулон. — Вериса сіла на край крісла, не знімаючи плаща. — Я сказала, що ланцюжок порвався, і кулон упав у камін у Шпилі. Що я шукала в попелі, але не знайшла.

— Він повірив?

— Ні, — сказала Вериса. — Але він посміхнувся. І сказав, що нічого страшного. Що в нього є інший. Кращий. — Вона розтиснула руку. На долоні лежав ланцюжок. Новий. Із новим каменем. Більшим. — Я маю носити його завтра на раді. Щоб він бачив.

Соломія дивилася на камінь. Він лежав на Верисиній долоні тьмяний, сонний. Чекав.

— Не вдягайте, — сказала вона.

— Якщо не вдягну, він зрозуміє.

— А якщо вдягнете, у вас знову болітиме голова. І він знову зможе... — Соломія замовкла. — Верисо. Король. Ви бачили короля?

Вериса підвела очі. І Соломія побачила, що вона зрозуміла. Давно. Може, ще до того, як прийшла.

— Перстень, — тихо сказала Вериса. — Дядько подарував його Едмарові на п'ятнадцятиліття. Як і мені. Едмар носить його дев'ять років. Відтоді в нього болить голова. Відтоді він не приймає жодного рішення без дядька. Старий король тоді вже хворів, а Едмар був таким... — Вона шукала слово. — Живим. Він малював. Ви знали? Птахів. Він малював птахів на полях своїх підручників, а дядько казав, що це негідно короля.

У двері постукали знову.

Мірта відчинила. На порозі стояв паж. Хлопчик років дванадцяти, у блакитному, з лілією на грудях. Шапка на ньому була завелика. Насунута на самі очі.

Соломія завмерла.

Тиждень тому хлопчисько у завеликій шапці всунув його Ейлін на ринку біля маєтку.

— Леді Ейлін Вестмар? — дзвінко спитав паж. — Її величність королева-мати Ірена запрошує вас до свого саду. На чай. Негайно, якщо вам буде завгодно. Одну.