Частина 2. Глава 8. Виклик до столиці

«Соломії.

Я не знаю, як правильно писати твоє імя. Ліана навчила мене кількох ваших слів, коли ми пекли разом, але це було давно, і я забула половину. Пробач, якщо криво.

Я бачила тебе у вогні. Кухню з білими стінами. Залізну піч без вогню, в якій однак печеться хліб. Місто з будинками до неба. Жінку з карими очима, що махає тобі з вікна. Я не знаю, хто ти. Але я знаю, що ти прийдеш у тіло моєї доньки, коли її вже не буде. Мені від цього так боляче, що я не можу дихати. І так спокійно, що я можу нарешті спати.

Бережи її Агату. Вона дурненька, але добра.

Двері відчиняються двічі. У найдовшу ніч і в ніч рівнодення. Пряник для дороги додому печуть на меду й сльозах. А для дороги сюди печуть на хлібі, який лишили на підвіконні для тих, хто заблукав.

Ти вибереш. Я не знаю, що ти вибереш. Я не бачила.

Тільки не дай йому взяти серце.

Мелана».

* * *

Соломія прочитала це тричі. Вголос, пошепки, кожне слово. Апостроф в «імені» був пропущений. Слово «однак» стояло не там. Літера «ї» в «її» мала зайву крапку, наче писала дитина, яка ще не впевнена, скільки їх має бути.

Хліб, який лишили на підвіконні для тих, хто заблукав.

Мама. Щороку, в найдовшу ніч, мама різала окраєць свіжого хліба, клала на підвіконні в кухні, на вишиту серветку, й казала: «Хай лежить. Хтось може заблукати». Соломія в дитинстві питала хто. Мама знизувала плечима: «Ну, хтось. Моя бабця так робила. І її бабця. Не питай, лишай».

Прабабуся. Та, що мала піч, як у Яри. Та, що мала пряникову дошку з півнем.

Ти теж прийшла крізь сніг, подумала Соломія про жінку, якої ніколи не бачила. Звідси. Туди. А тоді лишала хліб на підвіконні, щоб інші знали дорогу.

— Що там? — тихо спитав Рейнар.

Він сидів на підлокітнику її крісла, і рука його досі лежала в неї на плечі. Він не міг прочитати. Для нього це були такі самі закарлючки, як щоденник матері.

Соломія переклала. Все. Майже все.

Про кухню з білими стінами. Про жінку з карими очима. Про Агату. Про хліб на підвіконні. Про Двері, що відчиняються двічі. Про пряник на меду й сльозах.

На словах «Ти вибереш» вона затнулася.

І переклала теж.

Рейнар довго мовчав. Рука на її плечі не ворухнулася. Але Соломія відчула крізь вовну, як вона холоне. Ледь-ледь. На один подих.

— Рівнодення двадцятого числа місяця Березолому, — сказав він нарешті. Рівно. Спокійно. Як говорив про пшеницю й донесення з перевалів. — За вашим ліком двадцяте березня. Два місяці й тиждень. Дошка в тебе є. Мед Бруна знайде. А сліз... — Кутик рота ледь смикнувся. — Сліз, гадаю, буде достатньо.

— Рейнаре.

— Я сам відвезу тебе до озер. Це найменше, що я можу...

— Рейнаре, — повторила вона й обернулася. Він дивився не на неї. У вогонь. — Там написано «ти вибереш». Не «ти підеш». Вибереш.

— Я знаю, що там написано. — Він нарешті подивився на неї. І очі в нього були такі, що краще б він дивився у вогонь далі. — Я бачив, як ти читала про жінку з карими очима, що махає з вікна. Я бачив твоє обличчя. Соломіє, я не дурень. Я знаю, що ти вибереш.

Він підвівся. Обережно забрав руку з її плеча.

— Лягай спати. Агата прокинеться, а тебе нема.

І вийшов.

Соломія сиділа сама біля каміна з листом на колінах і дивилася на кривувате українське «Соломії», написане жінкою, яка ніколи не була в Києві. І не знала, що сказати навіть самій собі.

* * *

Королівський гонець прибув через три дні.

Ці три дні були найдивнішими з усіх, що Соломія прожила в цьому світі. Бо нічого не сталося. Ніхто нікого не труїв. Тільду не знайшли, але й вона не з'являлася. Вериса писала дядькові листа про пересолену кашу, а Бруна, якій вона з кам'яним обличчям принесла жменю мигдалю «на відшкодування моральної шкоди», три хвилини дивилася на мигдаль, а тоді розреготалася так, що з полиць попадали ополоники.

Агата не відходила від Соломії ні на крок. Вона хотіла вчитися пекти. Вчилася вона жахливо: тісто прилипало до її пальців, до столу, до волосся, до Мірти. Мірта, яка всього тиждень тому сама схлипувала над тістом, тепер навчала Агату з виглядом досвідченої майстрині й страшенно цим пишалася. Удвох вони спалили три деки медяників і одне вдалося. Агата віднесла його Гартові до стайні, і старий кучер плакав.

А Рейнар був ввічливий.

Це було найгірше. Він сидів поруч за вечерею. Питав, як Мірта. Хвалив пиріжки. Ходив із нею мурами, щовечора, як перед балом. Розмовляв подумки про погоду, про перевали, про Агату. І ні разу за ці три дні не торкнувся її. Навіть рукавом.

Мур, думала Соломія. Він зводить мур. Камінь за каменем. Щоб, коли я піду, було не так боляче.

Вона не знала, як його зупинити. Бо не знала, чи має право.

* * *

Гонець був у синьому, з білою короною на грудях, на змиленому коні. Він проскакав через ворота, не зупиняючись, ледь не збив Тобіаса з відром і зістрибнув біля ґанку, тримаючи перед собою згорток із синьою печаткою, наче щит.

Рейнар прочитав лист у дворі. При всіх. Читав довго. Соломія бачила, як іній проступає на його пальцях, ледь-ледь, і тане. Проступає й тане. Він тримав себе.

— Що там? — спитав Ольгерд.

Рейнар згорнув лист.

— Його величність Едмар Другий, король Ардейну, — сказав він рівним голосом, — наказує лордові Північної Марки негайно прибути до Валмора. Щоб пояснити перед королівською радою самовільне скасування крижаного мита, встановленого короною. І зухвалий лист, написаний королю в обхід канцелярії. — Він помовчав. — А також щоб представити двору свою наречену. Перед Випробуванням Серцем. Наречена має прибути разом із ним. Неодмінно.

На подвір'ї стало тихо. Навіть кури перестали кудкудакати.

— Пастка, — сказав Ольгерд.

— Звісно, пастка, — погодився Рейнар.

— Не їдьте.

— Відмовитися їхати на королівський виклик — це заколот, Ольгерде. Король лише чекає, щоб я відмовився. Ні. — Рейнар поправив себе. — Канцлер чекає. — Він обернувся до Соломії. І вперше за три дні подивився просто на неї. — Ти лишишся тут.