Частина 2. Глава 7. Агата

Сани стояли посеред двору, перехнябившись на один полоз, і кінь, гнідий, старий, з інеєм на морді, стояв, похиливши голову так низько, наче теж збирався впасти.

На передку сидів Гарт.

Соломія впізнала його не одразу. Пам'ять Ейлін підкинула ім'я раніше, ніж очі розгледіли обличчя. Кучер Вестмарів. Той самий, що віз Ейлін на відбір. Що мовчав усю дорогу й поганяв коня, поки Мірта кричала в кареті, що пані не дихає. Тепер він сидів, згорбившись, у кожусі, засипаному снігом, і борода його була суцільною бурулькою.

А біля саней, вчепившись у полоз, стояла дівчина.

Маленька. Нижча за Соломію на голову. Кругле обличчя, червоний від морозу ніс, щоки обвітрені до крові. З-під вовняної хустки вибивалися світлі, майже білі кучері. У руках вона притискала до грудей скриньку, обмотану рушником, так міцно, ніби від цього залежало її життя.

Вона підвела очі, коли Соломія вибігла на ґанок. І Соломія побачила вузькі губи Ільди. А над ними очі зовсім не Ільдині. М'які, сірі, перелякані.

— Ейлін, — сказала дівчина. Голос тріснув. — Ейлін, я...

І тоді ноги її підкосилися.

Соломія впіймала її за мить до того, як вона впала в сніг. Дівчина була легка, як пташка, і холодна, як Мірта вчора. Пальці, що стискали скриньку, побіліли. Кінчики носа й вух були сірі.

— Бруно! — крикнула Соломія через плече. — Гарячої води! Не окропу, теплої! І ковдр! Гарте, злазьте, хтось допоможіть йому!

Вона не віддала скриньку. Не віддала навіть тоді, коли Ольгерд підхопив її на руки й поніс у замок. Вона тримала її, притиснувши до грудей, і шепотіла: «Тобі. Тобі, тобі. Я привезла тобі».

* * *

Агата Вестмар відтанула на кухні.

Біля великого вогнища, на лаві, під трьома ковдрами, з ногами в мисці теплої води, з горнятком Бруниного бульйону в руках. Соломія сиділа поруч і тримала її за плечі. Не долонями до шкіри. Через ковдру. І тепло йшло тонким, рівним струменем, на щілинку, як учила Яра.

Агата пила бульйон, і з кожним ковтком обличчя її рожевіло. Пальці перестали бути сірими. Вона дивилася на Соломію поверх горнятка, і очі в неї були такі, наче вона побачила привида.

— Ти тепла, — сказала вона нарешті. — Ти ніколи не була теплою. У тебе завжди мерзли руки. Мама казала, що в тебе жаб'яча кров.

Соломія нічого не відповіла. Вона не знала, що сказати.

Бруна поставила на стіл тарілку з пиріжками. З капустою. Соломія спекла їх уранці. Агата взяла один, відкусила, і раптом заплакала. Тихо. Не перестаючи жувати.

— Вибач, — промимрила вона з повним ротом. — Я два дні не їла. Ми з Гартом утекли вночі. Я взяла тільки хліба й сала. А на перевалі нас замело, і ми сиділи в санях добу, і я думала, що ми помремо. Гарт мене гріє, гріє, а сам синій. А я думала тільки про одне. Що не довезу.

— Що не довезеш?

Агата поклала пиріжок. Розмотала рушник на скриньці. Скринька була маленька, дерев'яна, з потемнілою від часу кришкою. На кришці вирізано ялицю. І птаха над нею. З розкинутими крилами.

Як на пряниковій дошці.

— Мама повернулася позавчора, — сказала Агата. — Злюща. Така злюща, якою я її ніколи не бачила. Кричала, що ти її зганьбила. Що дракон вигнав її, як собаку. Що Гродек мертвий і тепер його брати вимагають борг, а грошей немає. Вона трощила все. Посуд, стільці. Розбила татів портрет. — Агата схлипнула. — А тоді відімкнула свою скриню. Ту, велику, окуту, від якої ключ носить на шиї. Я ніколи не бачила, що там. Вона діставала звідти свої персні, щоб продати. А під перснями було подвійне дно. А під дном оце.

Вона поклала скриньку Соломії на коліна.

— Мама її не помітила. Вона так плакала над перснями, що нічого не помічала. А я забрала. Вночі. Бо там на кришці, зсередини, написано твоє ім'я. Тітчиною рукою. Тітки Мелани.

Соломія повільно відкрила кришку. Зсередини, на світлому дереві, хтось вирізав кінчиком ножа, акуратно, з любов'ю: «Ейлін. Коли виросте».

А в скриньці лежав лист. Згорнутий учетверо, перев'язаний вицвілою червоною стрічкою. На ньому печатка з воску. Не червона, не чорна. Золотава, як мед.

— Чому? — тихо спитала Соломія. — Чому ти поїхала? Сама, взимку, через перевал. Тобі сімнадцять.

Агата витерла ніс рукавом ковдри.

— Бо я тобі винна, — сказала вона. — Усе життя. Мама казала, що ти дурна, а я сміялася. Мама казала, що ти невдячна, а я підтакувала. Мама не вчила тебе читати, а мене вчила, і я тобі не показувала, хоч ти просила. Ти мені співала пісеньку, коли я хворіла, тітчину пісеньку, ту, про птаха, а я потім казала мамі, що ти виєш, як собака. — Вона ковтнула сльози. — А коли ти їхала на відбір, ти сказала, що краще помреш дорогою. І я засміялася. Ейлін, я засміялася.

Вона заплакала по-справжньому. Голосно. Як плачуть діти. І Соломія обійняла її. Разом із ковдрами, з мискою, з пиріжком.

Вона гладила Агату по світлих кучерях, і дивилася у вогонь, і думала про Ейлін. Про тиху дівчину з холодними руками, яка не вміла читати. Яка співала пісеньку про птаха. Яка казала, що краще помре дорогою.

І яка справді померла. А сестра так і не встигла попросити вибачення.

* * *

Агата спала в покоях Соломії. На величезному ліжку під балдахіном, бо в Мірти в кімнатці було тісно, а виганяти Мірту Соломія не хотіла. Мірта, ще слабка після вчорашнього, лежала у своїй кімнатці й крізь прочинені двері розпитувала Агату пошепки, поки та не заснула на півслові.

А перед тим як заснути, Агата попросила:

— Заспівай мені. Як тоді. Тітчину пісеньку.

Соломія сиділа на краю ліжка. І мовчала.

Вона не знала пісеньки. Ейлін пам'ятала її, напевно, пам'ятала голос Мелани, рух її рук, запах хліба. Але пам'ять Ейлін приходила до Соломії уривками, як сни, і пісеньки там не було. Тільки відчуття. Тепла рука. Запах. І все.

— Я забула слова, — сказала вона.

Агата дивилася на неї. Довго. Сірими, вже сонними очима.

— Ти не забула, — сказала вона тихо. — Ти ніколи не знала.

Тиша. Потріскував камін. За стіною перестала шепотіти Мірта.