Частина 2. Глава 6. Вериса

Двері рипнули.

Соломія не торкалася їх. Вони рипнули самі, від протягу, що вирвався з коридору, і прочинилися ще на долоню. Свічка в кімнаті хитнулася. Ольгерд обернувся різко, як вояк, з рукою там, де мав бути меч. Меча не було. Він висів на спинці крісла, разом із поясом.

Вериса відскочила від нього, як від вогню.

Вони стояли втрьох, і ніхто не рухався. Соломія на порозі, у вовняній накидці поверх нічної сорочки, боса. Ольгерд посеред кімнати, з простягнутою до порожнього пояса рукою. Вериса біля вікна, з мокрим обличчям, з розпущеним волоссям, у самій сорочці, і кулон на її грудях світився так, що на стелі тремтіли блакитні плями.

— Леді Ейлін, — сказав Ольгерд хрипко. Опустив руку. — Я... це не...

— Не те, що я думаю? — Соломія увійшла й тихо зачинила за собою двері. — Капітане, я не знаю, що я думаю. Я тільки знаю, що вас немає на посту, а Тільди немає в замку. І що хтось сьогодні мало не вбив мою Мірту.

Ольгерд почервонів так, що веснянки на ньому зникли. Потім зблід так, що вони проступили знову.

— Його світлість... — почав він.

— Його світлість спить. Чи не спить. Не знаю. — Соломія подивилася на Верису. — Поки що я тут сама.

Вериса витерла обличчя тильним боком долоні. Різко, зло, як витирають бруд. Випросталася. І за мить уже знову була тією Верисою, яку Соломія знала. Рівна спина. Підборіддя вгору. Тільки голос не слухався.

— Що ви чули? — спитала вона.

— Що він знову вас змусив. Що ви не хотіли, щоб хтось помер. — Соломія сіла на край скрині біля дверей. Ноги замерзли, вона підібгала їх під себе. — Хто він, я здогадуюся. А от що саме він змусив вас зробити, ні. Розкажіть.

— Чого б це?

— Того, що я нікого не покликала. Хоча могла.

Вериса дивилася на неї довго. Ольгерд переводив погляд з однієї на другу, наче дивився на двох кішок, які вирішують, битися чи ні.

— Вер, — тихо сказав він. — Скажи їй.

Соломія мало не засміялася. Вер. Великий рудий капітан, що насвистував і лаявся, як справжній вояк. Вер.

Вериса заплющила очі. Відкрила. І сіла на ліжко, наче з неї витягли стрижень.

— Хусточка, — сказала вона.

* * *

Вона розповідала рівно, без сліз, дивлячись у вогник свічки, і Соломія розуміла, що Вериса вже багато разів проговорювала це сама собі. Ночами. Подумки.

На балу, на порозі Бальної зали, до неї підійшов слуга дядька. Сайлас. Кульгавий, той, що завжди тихий. Сказав: «Його високість просить вас узяти в леді Вестмар хусточку. Вона в лівій кишені. Його високість хоче пожартувати». Вериса не питала, що за жарт. Вона ніколи не питала. Вона налетіла на Соломію плечем, сказала «перепрошую», і хусточка опинилася в її рукаві. Потім вона віддала її Сайласу біля дверей і пішла танцювати.

А вранці Гродека знайшли мертвим. З хусточкою в руці.

— Я зрозуміла одразу, — сказала Вериса. — Щойно побачила. І нічого не сказала. Бо якби сказала, мене повісили б поруч із ним за співучасть. А дядько посміхнувся б і сказав, що його небога завжди була дивною дівчинкою.

— А в Крижаній залі? — спитала Соломія. — Коли ви звинуватили мене в отруєнні Лієни?

Вериса скривилася.

— Дядько написав мені заздалегідь. Ще до того, як ви приїхали. «Якщо щось станеться з будь-якою кандидаткою, вкажи на Вестмар». Я не знала, що щось станеться. Я думала, це просто... — Вона замовкла. — Дядько завжди пише такі речі. «Якщо побачиш те, скажи це». Я звикла. Мені було сім, коли мої батьки померли від гарячки, і він забрав мене до себе. Відтоді я роблю, як він пише. Я вмію тільки так.

— А чай?

Вериса підвела очі. Темні. Мокрі. Злі.

— Учора ввечері прийшов лист. Чорний віск. Він писав, щоб я сама, своїми руками, подала вам чай на примирення. Липовий. З медом. Що Тільда все приготує. — Вона стиснула пальці на колінах. — І я вперше в житті сказала «ні». Спалила лист. Сказала Тільді, що нічого подавати не буду. А сьогодні вранці, на терасі, коли ви полетіли, в мене так розболілася голова, що я ледве дійшла до каплиці. Я сиділа там, поки не почула крики.

— А Тільда зробила все сама, — сказала Соломія. — Від вашого імені. З вашою серветкою.

— Тепер ви розумієте, — гірко сказала Вериса, — чому «незручно».

Соломія мовчала. Згадала, як Вериса стояла посеред брудної пекарні з чужим немовлям на руках і мала такий вигляд, наче її зараз розстріляють.

— А він? — Вона кивнула на Ольгерда.

Ольгерд, що досі стояв, раптом сів на підлогу, просто там, де стояв, спиною до ліжка, біля Верисиних ніг. Здавалося, що ноги в нього теж підкосилися.

— Чотири роки тому, — сказав він, не чекаючи, поки скаже Вериса, — старий король ще був живий і їздив на південь, на узбережжя, у Морен. Його світлість послав мене з загоном у почет. Як почесну варту від Півночі. А леді Вериса їхала з дядьком. — Він потер потилицю. — Ну і... Там море. Там сонце. Там апельсини ростуть просто на вулицях, леді, уявляєте? І ніхто не мерзне. І я... Ми...

— Він купив мені книжку на ринку, — тихо сказала Вериса. — Балади. Дешеву, в зеленій оправі. І читав уголос, коли дядько спав. Жахливо читав. Наголоси не там.

— Я північанин, — ображено сказав Ольгерд. — У нас наголоси завжди не там.

Вериса раптом усміхнулася. Вперше за весь час, що Соломія її знала. По-справжньому. І обличчя її стало зовсім іншим. Молодим. Двадцятидворічним.

— Дядько дізнався, — сказала вона, і усмішка згасла. — Сказав, що капітан без землі й без імені не пара Талморам. А тоді оголосили третій відбір. І він сказав: ти поїдеш. Ти станеш дружиною дракона. А якщо не станеш, то хоча б подивишся, хто стане. — Вона подивилася на Соломію. — Я вас ненавиділа. Від першого дня. Бо ви приїхали з дірявим дахом і в перешитому плащі, а дракон дивився на вас так, як на мене ніхто ніколи не дивився. Крім одного рудого дурня.

— Дякую, — сказав рудий дурень з підлоги.

— А потім ви грілися з дітьми в тій пекарні, — закінчила Вериса, — і я зрозуміла, що ненавидіти вас мені набридло.