Частина 2. Глава 5. Отрута в чаї

— Скільки? — спитала Соломія.

Мейстер Оддо не почув. Він тримав два пальці на шиї Мірти, нахилившись так низько, що його сива борода лягла дівчині на груди.

— Скільки часу?! — крикнула Соломія йому просто у вухо.

Старий здригнувся. Підвів на неї очі, вицвілі, сльозливі, розгублені.

— Не знаю, леді. Горнятко. Ціле горнятко. Бідолашна Лієна ковтнула раз, і то ледве... — Він похитав головою. — Від морозної роси немає ліків. Я сорок років... Я нічого не можу. Кров уже густішає. Серце сповільнюється. Година. Може, менше.

Мірта лежала, як лялька, яку хтось упустив. Руда коса на килимі. Біле обличчя. Вії в інеї. Губи сині. Вона ще дихала, але так тихо, що Соломія мусила нахилитися до самих її губ, щоб почути. І від губ пахло м'ятою. Солодко. Як у кареті, тієї першої ночі.

Це мало бути для мене, подумала Соломія. Цей чай стояв на моєму столі. Це мала бути я.

Вона зірвала рукавиці.

— Ні.

Рейнар стояв у дверях. Вона не чула, як він підійшов. Він ще дихав важко після перетворення, на щоках горіли червоні плями, біле волосся розкуйовдилося від вітру. Він дивився на її голі руки.

— Ні, Соломіє. Ти чула, що сказала Яра. Ти чула, що я тобі сказав.

— Вона не дракон. — Соломія не підвела голови. — Вона людина. Вона Мірта.

— У ній крига. Морозна роса — та сама крига. Ти віддаси їй своє тепло, і воно не повернеться. — Він ступив до неї. — Соломіє, будь ласка.

Вона підвела голову.

Він ніколи не казав «будь ласка». Ні разу за весь цей час. Він наказував, просив, мовчав, жартував. Але «будь ласка» не казав. І зараз воно прозвучало так, наче йому видирали його з горла.

— Вона ковтнула мій чай, Рейнаре, — сказала Соломія тихо. — Мій. Вона шістнадцятирічна дурненька, яка повзла по підлозі в Крижаній залі з кочергою, щоб мене захистити. Яка рахувала вголос, поки я тиснула тобі на груди. Вона мерзне замість мене. Ти справді думаєш, що я сидітиму й дивитимусь?

Він мовчав. Щелепа смикалася.

І тоді Соломія згадала. Хату Яри. Липу з медом. Свічки. Шість свічок, п'ять розтанули. Шоста горіла.

Тепло ходить по колу.

— Бруно, — сказала вона, не обертаючись. — Дайте руку.

Бруна, що стояла біля дверей, притискаючи до рота край фартуха, кліпнула.

— Що?

— Руку. Покладіть мені на плече. І тримайте. Не відпускайте, що б не було. — Соломія озирнулася. За Бруною, в дверях, уже товпилися люди. Альбрехт із жезлом, білий, як папір. Тобіас з червоними вухами. Двоє вартових. — Альбрехте. Тобіасе. Ви теж. Візьміться одне за одного. За руки, за плечі, як хочете. Тільки щоб коло. Щоб ніхто не розривав.

— Леді, я не розумію... — почав Альбрехт.

— Я теж не розумію, — сказала Соломія. — Але одна знахарка в Нижньому місті сказала, що тепло ходить по колу. А в мене немає часу перевіряти, чи вона брехала.

Бруна перша поклала їй на плече свою широку, гарячу від печі долоню. Тобіас незграбно вхопився за Брунину руку. Альбрехт, мить повагавшись, поклав жезл на підлогу й узяв Тобіаса за лікоть. Вартові взялися за Альбрехта. Мейстер Оддо, нічого не розуміючи, але не бажаючи пропустити, вчепився в рукав крайнього вартового.

Ланцюжок. Не коло. Кінець висів у повітрі.

Соломія подивилася на Рейнара.

Він стояв за всіма. Окремо. З руками, стиснутими в кулаки. І дивився на неї так, наче вона просила його стрибнути з вежі.

— Я крига, — сказав він. — Ти забула? Якщо я візьмуся, я заберу. Усе, що ти віддаватимеш, піде в мене. Я зламаю твоє коло.

— На озерах ти мене грів, — тихо сказала вона. — Сьогодні. Пам'ятаєш?

Він пам'ятав. Вона бачила по його обличчю.

Він ступив уперед. Повільно, ніби ступав на тонкий лід. Опустився на коліно поруч із нею. І поклав свою долоню їй на ліве плече. З іншого боку, ніж Бруна. Іншою рукою, повагавшись, узяв за руку мейстера Оддо.

Коло замкнулося.

* * *

Соломія заплющила очі.

Не пожежа. Піч.

Вона поклала долоні Мірті на груди. Під ними було холодно, як на кризі Дзеркального озера. Серце билося. Повільно, нерівно, кульгаво. Як у Рейнара тієї ночі.

Вона вдихнула. Видихнула. Рівно.

Тепло прийшло. З-під ребер, звідти, де завжди. Тільки цього разу вона не відчинила заслінку навстіж. Вона відчинила на палець. На щілинку. І пустила тепло тонким, рівним струменем, як мед із ложки, як учила Яра. Не все. Скільки треба.

Золото засвітилося під її долонями. Тьмяно, лагідно, як лампа під абажуром.

Іній на губах Мірти почав танути.

Але дуже повільно. Надто повільно. Крига в Мірті пила тепло, як пісок воду. Соломія відчувала, як вона тягне, як смокче, як вимагає ще. І струмінь у ній мимоволі ставав ширшим. Ще ширшим. Кінчики пальців захолонули. Потім перші суглоби.

Ні, подумала вона. Ні. Я не можу більше. Якщо відчиню ще, я...

І тоді вона відчула плечі.

Ліве. Праве.

На правому лежала долоня Бруни, широка, тверда, натруджена, гаряча, як сама Брунина піч. І Соломія відчула, як через цю долоню щось іде. Не магія. Не золото. Щось просте. Тепло живої жінки, що тридцять один рік пекла хліб для цього замку. Що плакала, коли Рейнар уперше доїв тарілку. Що поїла Мірту молоком, коли та вдиралася до Крижаної зали з кочергою.

А за Бруною був Тобіас. За Тобіасом Альбрехт. Вартові. Мейстер Оддо, що сорок років лікував. Тепло йшло по них, від руки до руки, від плеча до ліктя, як іде вода по жолобу. Входило в неї через Брунину долоню. Проходило крізь неї. Виходило в Мірту.

А з лівого боку...

З лівого боку лежала його рука. І Соломія боялася. Чекала, що звідти потягне холодом, що він забиратиме, як забирала крига в Мірті.

Але звідти не тягнуло.

Звідти йшло. Повільно, недовірливо, ніби він сам не знав, що вміє. Тепло. Його. Таке, як на озері, коли він тримав її пальці. Тільки тепер воно не зупинялося в її руці. Воно проходило далі. Крізь неї. До Мірти.

Коло.

Золото під її долонями спалахнуло яскравіше. Не пожежею. Рівним, сильним жаром, як піч, у якій нарешті прогоріли дрова. Пара пішла з губ Мірти. Іній на віях розтанув і скотився по щоках, як сльози. Запахло корицею. Сильно, солодко, на всю кімнату.