Частина 2. Глава 4. Озера

— Хто це був? — спитала Соломія.

Рейнар не відповів. Він дивився вниз, на вогні Нижнього Ейсгарта, і смолоскип над бійницею кидав на його обличчя руді, неспокійні тіні.

— Я не бачив обличчя, — сказав він нарешті. — Каптур. Темрява. Тільки камінь на руці, блакитний, і те, як він стояв. Спокійно. Наче чекав. Наче знав, що вона прийде.

— А потім?

— А потім... — Він замовк. Довго мовчав. Ольгерд позаду них перестав стукати чобітьми.

Рейнар обернувся до неї.

— Завтра, — сказав він. — Я покажу тобі завтра. Там. Тут я не можу.

* * *

Вериса заявила, що летить з ними, о сьомій ранку, за сніданком, ще до того, як хтось устиг сказати хоч слово.

— Свідок від корони, — нагадала вона, намазуючи на хліб масло таким рухом, наче намащувала отруту. — Скрізь. Так написано.

— У листі його величності, — сказав Рейнар, не підводячи очей від своєї тарілки, — написано, що свідок має бути при нареченій. Про небо там не написано нічого. Свідок від корони може свідчити й із землі. З тераси добре видно. Альбрехт принесе вам плед.

Вериса поклала ніж. Подивилася на нього. Рейнар спокійно їв кашу.

Соломія закусила губу, щоб не засміятися. Вериса помітила й обдарувала її таким поглядом, від якого мало б скиснути молоко в глечику.

— Як скажете, ваша світлосте, — промовила вона крижано. — Я передам дядькові, що ви бережете мене від застуди.

— Передайте, — погодився Рейнар.

Мірта, що подавала узвар, тихенько пирхнула в рукав.

* * *

Сідло було те саме, довге, шкіряне, з двома ручками. Тільки ремені нові. Тобіас пристібав їх чотири рази, перевіряв кожну пряжку, смикав, червонів вухами й щось бурмотів собі під ніс. Соломія розчула тільки «...і сиру більше ніколи, присягаюся Світлом».

Дракон стояв на терасі Драконового гнізда, білий, величезний, сліпучий проти синього неба. Луска його виблискувала на сонці. Соломія пам'ятала, що в перший раз вона була як крига, біла посередині, блакитна по краях. Тепер біля основи кожної лусочки, якщо придивитися, проступала тонка, ледь помітна смужка іншого кольору. Не блакитна. Тепла, перламутрова, як нутро морської мушлі.

Вона простягла руку, щоб торкнутися. І зупинилася.

Не треба, сказав він у її голові. Дракон повернув до неї голову, і сріблясте око з вертикальною зіницею було зовсім близько. Рукавиці. Я просив.

Я в рукавицях.

Тоді можна.

Вона торкнулася. Крізь вовну луска була прохолодна й гладенька. І дракон, вона це відчула, ледь-ледь, на мить, притулився до її руки, як кіт.

Вериса стояла на краю тераси в пледі, який Альбрехт таки приніс, і дивилася на них. На обличчі в неї не було нічого. Тільки рука, як завжди, стискала кулон.

* * *

Цього разу Соломія не кричала.

Вона все одно боялася. Шлунок стрибнув до горла, коли дракон відштовхнувся від тераси, і на мить вона знову опинилася в літаку до Туреччини, вчепившись в Оксану. Але тепер вона знала, що ремені тримають. Що під нею не порожнеча, а він. І що він її не впустить. Бо вже не впустив одного разу.

Вони летіли над горами. Внизу пропливали скелі, вкриті снігом, чорні ялиці, замерзлі водоспади, схожі на застиглі весільні фати. Сонце світило так яскраво, що від снігу різало очі. Повітря було холодне, чисте, як джерельна вода. Вона дихала ним і не могла надихатися.

Ти мовчиш, сказав він.

Я думаю.

Про що?

Про те, що ти обіцяв розповісти.

Він не відповів. Тільки крила вдарили сильніше, і вони піднялися вище, туди, де навіть гори здавалися іграшковими.

Озера з'явилися за перевалом. Три кола посеред білої рівнини, оточеної лісом. Два менші, одне велике. Крига на них була не біла, а темна, прозора, гладенька, як скло, і в ній відбивалося небо. Тому й Дзеркальні. Згори вони справді були схожі на три дзеркальця, які хтось загубив у снігу.

Дракон пішов на зниження. Не на лід. На берег, біля лісу, там, де під ялицями лежали сині тіні.

Соломія відстібнула ремені. Скотилася з сідла, ноги підігнулися, і вона сіла в сніг. Позаду неї закрутився сніжний вихор, і коли він опав, на березі стояв Рейнар. Людина. У темному камзолі, без плаща. З білим волоссям, яке тріпав вітер.

Він подав їй руку, щоб допомогти встати. Вона, в рукавиці, взяла.

Він тримав її руку трохи довше, ніж треба було.

* * *

— Тут, — сказав він.

Вони стояли під ялицями. Сніг тут був глибокий, по коліно, нерухомий, без жодного сліду, крім їхніх. Звідси добре було видно найбільше озеро. Кругле, як тарілка. Темне.

— Тут він стояв, — сказав Рейнар. — Біля цієї ялиці. Я пам'ятаю, бо в неї розщеплений стовбур. Блискавка.

Ялиця справді була розщеплена. Стара рана, давно заросла корою. Соломія подивилася на неї, і їй стало холодно, хоч вона й так мерзла.

— Розкажи, — сказала вона тихо. — З самого початку.

Він розповів.

Вона йшла швидко, казав він. У простій сукні, в материній вовняній хустці, без плаща. Вийшла з бічних дверей кухні, тих, що ведуть до стежки вниз. Він бачив її з вікна своєї кімнати. Тринадцять років, безсоння, ніч рівнодення. Він спершу думав, що вона йде до Яриної бабусі по трави. А потім побачив, що вона пішла не вниз, до міста. А вгору. До перевалу.

Він вискочив, як був. У нічній сорочці, босий. Тоді він ще не мерз. Дракони в тринадцять ще не мерзнуть, у них тепла кров, як у всіх.

Він біг за нею всю ніч. Через перевал, лісом. Вона ні разу не обернулася. Ішла, як ідуть люди, які знають, що запізнюються. В руках вона несла щось, загорнуте в білу хустку. Притискала до грудей. Обережно. Як немовля.

— Що це було? — спитала Соломія.

— Не знаю. — Рейнар похитав головою. — Щось кругле. Пласке. Завбільшки з тарілку. Пахло... — Він замовк. Нахмурився, наче намагався згадати запах, що двадцять років не згадувався. — Медом. І ще чимось. Гострим. Я тоді не знав, що це. А тепер знаю.

Він подивився на неї.

— Корою. Північною корою. Так, як пахне в тебе на кухні.

Соломія відчула, як щось шкрябнуло зсередини. Мама. Прабабуся. Пряникова дошка з півнем. Пряникова дошка з птахом, що лежить у скрині під її сукнями.