Частина 2. Глава 3. Уроки вогнища

Чорнильниця тріснула першою.

Соломія бачила, як це сталося. Рейнар стояв над столом у кабінеті, тримаючи в руці Альбрехтів лист, копію того, що мажордом два роки тому відправив до столиці й на який так і не отримав відповіді. Він дочитав. Поклав аркуш на стіл. Дуже обережно, дуже рівно. А тоді чорнило в скляній чорнильниці біля його руки вкрилося памороззю, побіліло й лопнуло разом зі склом, тихо, як лід на калюжі під черевиком.

Альбрехт, що стояв біля дверей, зблід і вчепився в жезл. Ольгерд, що стояв біля каміна, відступив на крок. Вогонь у каміні пригнувся, наче від протягу.

— Два роки, — сказав Рейнар.

Голос був спокійний. Від цього спокою в Соломії побігли мурашки по спині.

— Ваша світлосте, я писав... — почав Альбрехт.

— Я знаю, що ти писав. — Рейнар не підвищив голосу. — Я питаю не тебе. Я питаю себе. Два роки я сидів у Залі Батьків і рахував, скільки мені лишилося. А в цей час у моєму місті діти жили в холодній печі, бо хтось від мого імені забирав у їхніх матерів хліб. — Він подивився на свої руки. На кінчиках пальців проступав іній. — На утримання особи лорда Північної Марки. Я за ці два роки не з'їв і половини того, що вони зібрали з одної вулиці.

— Рейнаре, — тихо сказала Соломія.

Він не обернувся. Але іній на пальцях зупинився.

Не треба, сказав він у її голові. Не підходь зараз. Я тримаюся.

Я бачу, що тримаєшся. Чорнильниця не втрималася.

Кутик його рота ледь смикнувся. Він глибоко вдихнув. Видихнув. Пара, яка вилетіла з його рота, була звичайна, тепла. Іній на пальцях повільно розтанув.

— Альбрехте, — сказав він уже звичайним голосом. — Відчиніть замкові комори. Половину зерна до Нижнього Ейсгарта, завтра ж. Роздати по дворах, за списками старости. Крижане мито за цей рік я сплачу сам, зі скарбниці Марки, за кожен двір. І напиши до Валмора. Ні. Я напишу сам. Королю особисто, не в канцелярію.

— Канцлер перехопить, — тихо сказав Ольгерд.

— Нехай. — Рейнар нарешті обернувся. Очі в нього були сріблясті, людські, з круглою зіницею. — Нехай читає. Нехай знає, що дракон прокинувся.

Альбрехт уклонився так низько, що мало не впустив жезл, і вийшов майже бігом. Соломія чула, як він на сходах кричить на когось про ключі від комор, і в голосі його бриніли сльози.

— А знак? — спитала вона, коли двері зачинилися.

Ольгерд витяг з-за пазухи шматок полотна, в який загорнув трісочку дерева.

— Зіскріб, — сказав він. — Іній на дверях не танув навіть тоді, коли я гріз його кинджалом, довелося вирізати з деревом. А тут, у руках, розтанув за хвилину. Як не було.

Рейнар узяв трісочку. Подивився на неї. На порожнє, вологе дерево.

— Орден Інею розпустили сто чотири роки тому, — сказав він повільно. — Указом короля Отмара Третього. Мій прадід, Ейнар Ейсгарт, особисто приніс королю голову їхнього останнього магістра. В крижаній скриньці.

Соломія відчула, як у неї похолола спина.

— Дуже романтично.

— Ейсгарти не славилися романтичністю. — Він поклав трісочку на стіл. — Я не знаю, хто поставив знак, Соломіє. Але завтра ти туди не підеш.

— Піду.

— Соломіє.

— Рейнаре, — сказала вона в тон йому. — Там восьмеро дітей і холодна піч. І там жінка, яка знає про мене більше, ніж я сама. Я піду. З Ольгердом, з вартою, з ким скажеш. Але піду.

Він дивився на неї довго. Ольгерд біля каміна дуже уважно розглядав стелю.

— З Ольгердом і шістьма вартовими, — сказав Рейнар нарешті. — І ти скажеш мені все, що скаже тобі ця жінка.

Соломія кивнула. І подумала, що сьогодні вже вдруге обіцяє йому сказати все. І вдруге не знає, чи скаже.

* * *

Вериса не вийшла до сніданку.

Мірта донесла, бо Мірта, на диво, швидко потоваришувала з покоївкою Вериси, худенькою мовчазною дівчиною на ім'я Тільда, що приїхала з канцлерового почту. Тільда сказала Мірті, що її пані вночі не спала, а вранці загадала не будити до обіду. Головний біль.

— Знову, — сказала Мірта, похитавши головою. — Тільда каже, в неї часто болить. Відколи вона носить той кулон. Пані, а що, як це від кулона?

Соломія подумала про блакитний спалах на терасі. Про сірий, як попіл, камінь після польоту. Про те, як Вериса стискала кулон, коли дядькові сани виїжджали за ворота.

— Може, — сказала вона. — Мірто, а ти не могла б і далі дружити з Тільдою? Просто дружити. І слухати.

Мірта засяяла так, наче її посвятили в лицарі.

* * *

До Яри вона дісталася не одразу, бо спершу завернула до пекарні.

Піч Матеуса була тепла. Гелла не спала пів ночі, підкладала по полінцю, як Соломія навчила, і тепер сиділа на лежанці з немовлям, сонна й горда. Біля дверей пекарні лежали дрова. Не купа, а саме поліна, по одному, по два, складені рівно, як свічки. Нік пояснив, шморгаючи носом: це сусіди. Уночі хтось ішов повз і клав поліно. Ніхто не стукав, не казав нічого. Просто клали.

— А ще бабця Мокрина принесла сала, — доповів Нік. — Отакий шмат. Але ми вже з'їли.

На дверях, там, де вчора проступило крижане око, тепер біліла свіжа дерев'яна рана: Ольгерд вирізав знак разом зі шматком дошки. Люди проходили повз і косилися на неї. Хтось торкався лоба двома пальцями. Хтось плював через плече.

Соломія замісила тісто з борошна, яке Ольгерд учора відвоював, поставила його підходити в теплий кут і вже збиралася йти, коли вулицею загуркотіли сани.

Не одні. П'ятеро. Важкі, вантажні, з білим драконом на синьому полі, намальованим на бортах. На передніх сидів Альбрехт, у шубі, з жезлом, із таким виразом, наче віз не мішки, а королівські клейноди. За санями йшли вартові. А на санях лежали мішки з зерном.

Вулиця завмерла. Люди виходили з дверей, визирали з вікон, стояли на ґанках, тримаючи в руках хто що: відро, віник, дитину.

— Від його світлості, лорда Північної Марки! — проголосив Альбрехт, підвівшись на санях, і голос його злетів аж на дзвіницю без дзвона. — Зерно з замкових комор! По дворах, за списками старости! А крижане мито за цей рік, — він зробив паузу, як справжній актор, — його світлість сплачує сам! За кожен двір!