Частина 2. Глава 2. Нижнє місто

Рукавички Соломія попросила в Мірти на третій день.

Бинти мейстер Оддо зняв уранці, оглянув долоні, гмикнув, сказав своє «сорок років лікую» і дозволив тримати в руках усе, крім розпеченої сковороди. Шкіра на долонях була молода, рожева, тонка, як на щойно спеченому пиріжку. Пальці згиналися. Все було майже добре.

Тільки кінчики пальців лишалися холодними.

Не крижаними. Не мертвими. Просто холодними, як у людини, що довго йшла з магазину без рукавиць. Тільки Соломія не йшла з магазину. Вона сиділа біля каміна, пила гарячий узвар, грілася біля печі на кухні, тримала в руках гарячі горнятка, і за три дні пальці так і не відігрілися.

Вона нікому не казала. Ні мейстерові Оддо, бо той сказав би «гм» і записав би це в свою товсту книгу. Ні Мірті, бо Мірта розплакалася б. І тим паче не Рейнарові.

Щоденник Ліани лежав у скрині під її сукнями. Вона прочитала ще шість сторінок. Ліана писала уривками, нерівно, то по кілька аркушів за ніч, то по рядку на тиждень. Про перші дні в замку. Про те, як боялася дракона. Про лід, що заспівав. Про те, як уперше почула в голові голос лорда Хальварда й вирішила, що збожеволіла. Соломія читала й упізнавала себе в кожному рядку так, що ставало моторошно.

Про тепло, про руки, про ціну більше не було нічого. Ліана сказала одне речення й замовкла, наче злякалася власних слів.

Розкажи йому, казала собі Соломія щовечора, коли Рейнар заходив до неї, стукаючи у двері, як вихований гість, і питав, що вона прочитала. Просто розкажи.

І щовечора розповідала йому щось інше. Що Ліана в перший тиждень намагалася зварити борщ, а буряків тут не знали, і вийшов «червоний суп із ріпи, що пахне тугою». Що вона назвала кухарку, попередницю Бруни, «тьотею», і та образилася. Що першим його словом було не «мама» й не «тато», а «сніг».

Рейнар слухав, сидячи в кріслі навпроти, і щоразу, коли вона читала щось про нього малого, обличчя в нього ставало зовсім молодим.

Як вона мала сказати йому після цього: твоя мати попереджала, що ти мене заморозиш?

* * *

— Я хочу в Нижнє місто, — сказала вона за сніданком.

Рейнар підвів очі від листа. Перед ним лежала ціла купа паперів: донесення з перевалів, звіти васалів, рахунки Альбрехта. Він повернувся до справ лише позавчора, і вже позавчора Альбрехт ходив за ним по п'ятах із виглядом людини, яку нарешті пустили до церкви після десяти років вигнання.

— Навіщо?

— Бруна каже, що борошна лишилося на два тижні. Що меду майже немає. Що з Нижнього міста вже місяць не везуть ні яєць, ні масла. — Соломія відламала шматок хліба. — Я кондитерка. Я маю знати, де беруться яйця.

Вериса, що сиділа в кінці столу, з кам'яним обличчям різала яблуко на тонкі скибочки й мовчала. Останні три дні вона мовчала майже весь час. З'являлася до столу, сідала, їла мало, йшла. Щоправда, листа дядькові вже відправила, Соломія бачила, як гонець виїжджав за ворота з пакетом, запечатаним чорним воском.

— Ольгерд піде з тобою, — сказав Рейнар. — І ще двоє.

— Троє вартових, щоб купити яєць?

— Троє вартових, щоб купити яєць, — повторив він рівно. І трохи тихіше, вже в її голові: Канцлер виїхав. Його люди ні.

Вериса відклала ніж.

— Я поїду також, — сказала вона.

Обоє подивилися на неї. Вериса витримала ці погляди з таким виразом, наче її змусили пити оцет.

— Свідок від корони, — сказала вона сухо. — Я маю бути поруч із нареченою. Скрізь. Так написано в листі його величності. Можете перечитати.

Рейнар не став перечитувати. Він тільки подивився на неї довго, з тим холодом, який ще трохи зберігся в ньому, і кивнув.

* * *

Нижній Ейсгарт починався просто під скелею.

Згори, з мурів, він здавався пряниковим містечком, обсипаним цукровою пудрою. Дахи, димарі, вузькі вулички. Але коли сани спустилися з крутого серпантину, викладеного каменем, і в'їхали в місто, пряник закінчився.

Будинки тут стояли щільно, притулившись один до одного, як люди на морозі. Нижні поверхи вирізані просто в скелі, верхні дерев'яні, темні від часу. Вулиці круті й вузькі, такі, що сани ледь проходили. Дим із димарів висів низько, сизий, гіркий. Пахло вологою деревиною, кінським гноєм і ще чимось, що Соломія впізнала не одразу.

Порожнечею. Так пахне кухня, де давно нічого не готували. Холодна плита, порожні каструлі, чистий стіл.

Вона побачила людей. Чоловіки в старих кожухах тягли санчата з хмизом. Жінка вибивала ковдру на ґанку, і ковдра була вже такою тонкою, що світилася наскрізь. Дід сидів біля дверей і плів кошик негнучкими червоними пальцями. Діти. Багато дітей. Вони стояли біля дверей, у віконцях, на рогах вулиць і дивилися на сани з білим драконом на дверцятах.

Ніхто не махав. Ніхто не всміхався.

— Вони завжди такі? — тихо спитала Соломія.

Ольгерд, що їхав верхи поруч із санями, не одразу відповів. Він дивився на вулицю, і з його обличчя зникла звична добродушна усмішка.

— Не завжди, — сказав він нарешті. — Торік на Свято Повернення тут танцювали на площі до ранку. А потім прийшли збирачі.

— Які збирачі?

Ольгерд покосився на Верису. Та сиділа в санях навпроти Соломії, загорнута в хутро до самого носа, і дивилася вбік. Ольгерд відвернувся.

— Королівські, — коротко сказав він. — Побачите.

Ринок був на площі біля храму Світла, невеликого, сірого, з дзвіницею, на якій не було дзвона. Площа здавалася більшою, ніж мала бути, бо була напівпорожня. Кілька яток. Жінка з кошиком сушених грибів. Чоловік із мерзлою рибою, складеною в сани, як дрова. Ятка з горщиками. І все.

Соломія підійшла до жінки з грибами.

— Скажіть, де тут можна купити яєць? Борошна?

Жінка подивилася на неї. На хутро. На Ольгерда за спиною. На герб із драконом на його колеті. І обличчя її закрилося, як віконниця.

— Ніде, пані. Нема.

— Як це нема?

— А так. — Жінка смикнула плечем. — Кури не несуться, бо їх нічим годувати. Зерно забрали. Борошно в пекаря Матеуса було, поки Матеус не помер. А більше ніде.