Частина 2. Глава 1. Обрана

Новий рік Соломія проспала.

Вона зрозуміла це вранці, коли Мірта, розчісуючи їй волосся біля вікна, між іншим сказала, що сьогодні перший день місяця Криги і що в Нижньому Ейсгарті вночі палили смоляні бочки на честь обраної. Соломія порахувала на пальцях забинтованої руки. Двадцять перше грудня, карета. Тиждень до балу. Бал. Гродек. Вежа. Ніч, коли вона тиснула на кригу, поки не впала.

Отже, вчора було тридцять перше.

Удома мама різала б олів'є в мисці з відбитим краєм, бо іншої такої великої не мала. Увімкнула б телевізор, не дивилася б, але щоб гуло. О дванадцятій подзвонила б і сказала, як щороку, ніби вигадала це щойно: «Ну, доню, щоб наступний був кращий за цей». А Соломія відповіла б, що кращого, мамо, вже не буває, і обидві засміялися б.

Цього разу ніхто ні в кого нічого не питав. Цього разу мама, мабуть, і не різала олів'є.

Не думай, сказала собі Соломія. Тільки не зараз.

— Пані, вам боляче? — Мірта завмерла з гребенем.

— Ні. Заплітай.

Мірта заплела косу, тугу, з білою стрічкою, як личить нареченій, і вкрила плечі Соломії вовняною накидкою. Руки досі були в бинтах. Пухирі підсохли, але пальці погано згиналися, і Соломія тримала їх перед собою, як дві чужі рукавиці.

Знадвору долинали голоси, іржання коней, скрип полозів. Кандидатки роз'їжджалися.

* * *

Двір Крижаного Шпилю був такий самий, як тоді, у першу ніч: сніг, смолоскипи, чорна скеля, що підпирала небо. Тільки тепер сани стояли не в ряд, а як прийдеться, і слуги тягали скрині, а тітки й матері тицяли пальцями й сварилися з візниками. Дванадцять дівчат приїхали сюди за драконом. Десять від'їжджали ні з чим.

Аделайда сиділа в санях уже з самого ранку, загорнута в золотаве хутро, і дивилася перед собою з виразом людини, яку пограбували на дорозі. Коли Соломія проходила повз, вона навмисно відвернулася. Соломія не образилася. Якби в неї забрали десять тисяч марок, вона б теж відверталася.

Тея кинулася до неї через увесь двір, підбираючи поділ, ледь не впала в замет і обійняла так, що в Соломії хруснули бинти.

— Ой, руки! Вибач, вибач, я забула!

— Нічого. — Соломія засміялася. — Вони вже бачили гірше.

Тея відхилилася й подивилася на неї. Ластовиння на її носі від морозу стало ще яскравішим, а очі блищали.

— Я так і знала, — сказала вона пошепки, але так, що почули, напевно, і на воротах. — Ще тоді, в Крижаній залі. Лід під тобою співав, а я подумала: от. От так виглядають казки, коли стаються з кимось іншим.

— Теє...

— Ні, слухай. — Тея сунула їй у забинтовану долоню щось маленьке, тверде, загорнуте в хустинку. — Це тобі. Сама вишивала, ще вдома, думала, подарую нареченій. Ну, тобто думала, що це буду я, але я ж не дурна, я знаю, що не буду. А тобі можна.

Соломія розгорнула хустинку краєм пальця. Там лежала вишита стрічка для коси. Синя, з білими сніжинками й крихітним дракончиком на кінці, кривуватим, з одним крилом більшим за друге.

— Крило не вийшло, — винувато сказала Тея. — Я тричі переробляла.

Соломія відчула, як щось стиснулося під ребрами. Не дар, не тепло. Щось простіше й болючіше.

— Воно чудове, — сказала вона. — Воно найкраще. Пиши мені. Обіцяєш?

— Я писатиму так часто, що тобі набридне. — Тея шмигнула носом, витерла його рукавицею, обернулася й побігла до саней, де її вже кликала мати.

Лієна Ровен від'їжджала остання.

Вона була ще бліда, худа, загорнута в соболі, які тепер здавалися на ній завеликими. Її мав везти додому не тітка, а молодий офіцер із двома вершниками. Рейнар наказав. Лієна стояла біля саней і чекала, а коли побачила Соломію, ступила назустріч.

— Я хотіла подякувати, — сказала вона своїм тихим хрипким голосом. — Мейстер Оддо сказав, що я жива, бо ви мене гріли. Я пам'ятаю ваші руки. Більше нічого не пам'ятаю, тільки руки.

— Як ваша тітка?

Лієна опустила очі.

— Її везуть до столиці. До суду. Вона пише мені, що не знала. Я їй вірю. — Вона помовчала. — Леді Ейлін. Є ще одне.

Вона озирнулася. Біля саней канцлера, на тому боці двору, метушилися люди в сірому. Лієна понизила голос до шепоту.

— Той чоловік. Що звелів мені тоді йти спати. Я не бачила його обличчя, але голос пам'ятаю. Учора ввечері я чула його знову. У коридорі гостьового крила. Він сказав комусь: «Його високість не поспішає. Його високість уміє чекати». — Лієна облизала сухі губи. — Протяжно так. По-столичному.

Соломія повільно кивнула.

— Дякую, Лієно. Це важливо.

— Я знаю, що важливо. Тому й кажу. — Лієна несміливо всміхнулася, вперше за весь час. — Бережіть себе. Ви тепер найважливіша людина на Півночі. А таких завжди хтось хоче повалити.

* * *

Ільду виводили з бічних дверей, у супроводі двох вартових. Її сани стояли окремо, біля конюшні, без жодного герба. Ті самі, мабуть, на яких вона приїхала разом із Гродеком.

Соломія не збиралася до неї підходити. Але ноги понесли самі.

Мачуха була в тому ж позиченому фіолетовому платті, тільки зверху накинула старий плащ. Обличчя посіріло, вузькі губи потріскалися, і персні на пальцях, на кожному пальці, тепер виглядали недоречно, як прикраси на опудалі. Побачивши Соломію, вона спершу хотіла пройти повз. Потім зупинилася.

— Прийшла подивитися? — спитала вона хрипко.

— Прийшла спитати. — Соломія стала так, щоб вартові не чули. — Ви сказали тоді: «Він тебе вб'є». Хто?

Ільда подивилася на неї довго. Потім, ледь-ледь, на півпальця, повела очима в бік саней канцлера. І одразу назад.

— Я нічого не казала, — сказала вона. — Я дурна стара баба, яка хотіла посагу. Так і запиши.

— Ільдо.

— Баронесо Вестмар, — гостро поправила мачуха. А тоді щось у ній зламалося, плечі опустилися, і вона вперше заговорила не як мачуха. Просто як утомлена жінка на холоді. — Ти не вона. Я не знаю, хто ти. І знати не хочу. Але якщо ти бодай трохи схожа на Мелану, то тікай звідси, поки вони не зрозуміли, скільки ти коштуєш.

Вона сунула руку під плащ і витягла звідти щось пласке, загорнуте в шматок мішковини. Тицьнула Соломії, не дивлячись.