Частина 1. Глава 12. Тепло.

Тиша під долонею тривала одну секунду.

Потім дві.

Потім Соломія перестала рахувати, бо рахувати було нічого, і всередині в неї щось обірвалося, як мотузка на коробці з булочками, що летять у помаранчеве світло ліхтаря.

— Ні, — сказала вона. Голос був чужий, спокійний, страшний. — Ні. Не так. Не тепер.

Мірта кричала. Десь унизу, на сходах, гупали чоботи, Ольгерд почув. А Соломія вже не чула нічого. Вона опустила Рейнара з плеча на підлогу, на спину, біля каміна, так, щоб світло падало йому на обличчя. Обличчя було біле. Не блідо, як у хворих. Біле, як у мармурової статуї. Крижані візерунки вкривали його щоку, шию, лоб. Губи посиніли. Вії, брови, волосся, все було в інеї.

Курси першої допомоги, раптом виринуло з пам'яті. Два роки тому, обов'язкові для персоналу ресторану. Пластиковий манекен на ім'я Вася. Інструктор із вусами, що повторював: «Не думайте. Тисніть. Тридцять разів, два вдихи. Тридцять, два. Поки не приїде швидка».

Швидка тут не приїде.

Вона розірвала на ньому сорочку. Тканина піддалася легко, наче й сама замерзла й стала крихкою. Груди під нею були вкриті кригою. Не візерунками під шкірою, як тоді, біля дзеркала. Кригою. Вона виступила крізь шкіру, тонким прозорим шаром, і під ним світилися блакитні жили, що сходилися в одну точку. Ліворуч. Туди, де серце.

Соломія склала долоні одна на одну, як учили. Поставила на середину грудей. І натиснула.

Холод ударив у руки так, що вона скрикнула. Наче поклала долоні на розпечену плиту, тільки навпаки. Біль прострілив від пальців до ліктів, до плечей, до зубів. Але вона не відсмикнула рук.

Раз. Два. Три. Чотири.

— Пані! — Мірта повзла до неї по підлозі. — Пані, що ви робите?!

— Рахуй, — сказала Соломія крізь зуби. — Рахуй уголос. До тридцяти.

П'ять. Шість. Сім. Мірта, захлинаючись слізьми, почала рахувати. Вісім. Дев'ять. Десять.

Двері розчахнулися. Ольгерд застиг на порозі з мечем у руці. Побачив. Зблід так, що веснянки на його носі стали схожими на краплі крові.

— Світло милостиве, — видихнув він. — Ні...

— Мейстера, — кинула Соломія, не підводячи голови. — Біжіть!

Він не побіг. Стояв, як укопаний, і дивився. Бо щось почалося.

Соломія відчула це раніше, ніж побачила. Біль у руках раптом змінився. Не зник, ні, але став іншим. Тепер він ішов не ззовні всередину, а зсередини назовні. З глибини грудей, з-під ребер, з того самого місця, де завжди, коли вона брала в руки гарячий хліб, з'являлося оте дивне тепло. Наче там, усередині неї, була маленька піч. І хтось відчинив заслінку.

Тепло пішло по руках. По плечах, по ліктях, по зап'ястях. У долоні.

І її долоні засвітилися.

Золотом. Медовим, бурштиновим, теплим золотом, таким, як світиться тісто в духовці через скло, коли вже майже готово. Світло пробивалося крізь її пальці, розтікалося по його грудях, і там, де воно торкалося криги, крига шипіла. Пара здіймалася вгору білими пасмами. А в повітрі, у холодній круглій кімнаті на вершині Вежі Вітрів, запахло корицею.

Сильно. Солодко. Гірко-медово. Так, наче хтось щойно вийняв із печі сто булочок разом.

Мірта перестала рахувати. Ольгерд упустив меч. Він дзенькнув об кам'яну підлогу, і ніхто цього не почув.

Двадцять шість. Двадцять сім. Соломія рахувала сама. Вже не вголос, а в голові. Двадцять вісім. Ну ж бо. Двадцять дев'ять.

Іскри. З-під її долонь сипалися іскри, маленькі, золоті, як від бенгальського вогню на Новий рік. Вони злітали вгору, кружляли в повітрі, осідали на його волоссі, на віях, і там, куди падали, іній танув.

Тридцять.

Вона нахилилася до його обличчя. Губи були холодні. Синюваті, вкриті кіркою інею, як у Ейлін тоді, в кареті. Соломія притиснула до них свої. Не поцілунок. Подих. Тепле повітря з власних легень, як учив інструктор із вусами. Один.

Від її подиху іній на його губах розтанув краплинками.

Два.

І знову долоні на груди.

Раз. Два. Три.

Вона не знала, скільки це тривало. Хвилину. Десять. Годину. Руки боліли так, що вона перестала їх відчувати. Сльози текли по щоках і падали на його груди, і там, де вони падали, крига теж танула. Золоте світло з її долонь ставало дедалі яскравішим, а сама вона дедалі слабшою, наче все тепло, що було в ній, витікало через руки. Наче вона сама була піччю, в якій догорають останні поліна.

Не зупиняйся, казала вона собі. Не зупиняйся. Ти обіцяла собі не плакати при свідках, а сама рюмсаєш. То хоч не зупиняйся.

Рейнаре, подумала вона, щосили, так, як тоді, на балу, коли він уперше почув. Рейнаре, ти мене чуєш? Ти не смієш. Ти мені винен ще танець. І посаг. І ти не з'їв іще сьогоднішні булочки, вони стоять у кабінеті, Бруна ж плакатиме. Ти чуєш? Повертайся. Повертайся, будь ласка.

Під її долонями щось смикнулося.

Слабко. Ледь-ледь. Як риба під кригою. Вона завмерла.

Удар.

Ще один. Через довгу, нестерпну паузу.

Удар.

І ще. Ближче. Сильніше. Нерівно, кульгаво, як годинник, у якому розкрутилася пружина. Але б'ється.

Рейнар Ейсгарт глибоко, хрипко, судомно вдихнув.

* * *

Він розплющив очі не одразу. Спершу ворухнулися вії. Потім пальці правої руки, що лежала на підлозі, стиснулися. Потім груди піднялися ще раз. І ще.

А тоді він подивився на неї.

Сріблясті очі, з вузькою зіницею, яка повільно ставала круглою, людською. Іній на віях розтанув і лишився крапельками. Він дивився на неї знизу вгору, на її мокре обличчя, на розпатлане волосся, на руки, що досі лежали на його грудях і досі світилися ледь-ледь, згасаючим золотом.

— Ти, — сказав він хрипко. Вголос. Не «ви». Ти.

— Я, — прошепотіла вона.

Він підняв руку. Повільно, через силу. Торкнувся її щоки, мокрої від сліз. І вона відчула, що його пальці теплі. Не прохолодні, не «майже людські». Теплі. Як у звичайної живої людини, що тільки-но прокинулася.

— Корицею пахне, — сказав він.

Соломія засміялася. Крізь сльози, хрипко, як божевільна. А потім руки, що тримали її так довго, раптом перестали тримати, і світ хитнувся, і вона впала просто йому на груди, і більше нічого не пам'ятала.