Частина 1. Глава 11. Вежа.

Її взяли під варту вдруге за тиждень. Тільки цього разу ніхто не простягав їй руку, як дамі, що виходить із карети.

Канцлер зробив усе бездоганно. Не підвищив голосу. Не звинуватив. Він лише стояв у коридорі гостьового крила, у своєму халаті, з обличчям, сповненим скорботи, і говорив, ні до кого конкретно не звертаючись. Про те, як шкода бідного Гродека. Про те, як дивно, що всі, хто стає на шляху леді Вестмар, помирають від холоду. Про королівський закон про відбір, за яким кандидатку, підозрювану у вбивстві, належить тримати під вартою до приїзду королівського судді. «Звісно, Рейнаре, ти господар у своєму домі. Але ж ти не станеш порушувати закон його величності? Перед усіма цими людьми?»

Перед усіма цими людьми. Слугами. Васалами, що залишилися ночувати після балу. Кандидатками в нічних сорочках, які збіглися на крик. Аделайдою, що вчепилася в руку своєї тітки. Теєю, що дивилася на Соломію широко розплющеними, наляканими очима.

Лорд Ейсгарт стояв біля замерзлого тіла й мовчав так довго, що Соломія вже вирішила, що він не відповість зовсім. А потім сказав, не обертаючись:

— Західна вежа. Ольгерде, ти відповідаєш головою. Служниця залишається з нею.

І пішов. Не глянувши на неї жодного разу.

* * *

Західну вежу називали Вежею Вітрів, і це була правда.

Кімната на самому верху, кругла, з чотирма вузькими вікнами на всі боки світу, і вітер вив у кожному з них різним голосом. Але в каміні горів вогонь, на ліжку лежали дві ковдри, а на столі хтось уже встиг поставити кошик із хлібом, сиром і яблуками. Хліб був Брунин. Соломія впізнала його за кмином.

Мірта спершу плакала, потім розлютилася й заявила, що піде до канцлера й скаже йому все, що думає, а потім знову плакала. Соломія обійняла її, посадила біля вогню й дала яблуко. Мірта гризла яблуко й шморгала носом.

Ольгерд прийшов надвечір, зачинив за собою двері й сів на скриню біля входу. Вигляд у нього був такий, наче він не спав три доби.

— Гаррета знайшли, — сказав він замість привітання. — У коморі для мітел, на третьому поверсі гостьового крила. Спав. Мейстер Оддо ледве розбудив. Нічого не пам'ятає. Пам'ятає тільки, що стояв на посту біля ваших дверей, а потім хтось пройшов коридором, і запахло...

— М'ятою, — сказала Соломія.

Ольгерд важко кивнув.

— А мачуха?

— Під замком. Тремтить, як осиковий лист. Каже, що нічого не знає. Мабуть, і справді не знає. — Він помовчав. — Вона просила передати вам, що... ні, не передаватиму. Нічого доброго вона не просила.

— А він? — тихо спитала Соломія.

Ольгерд не перепитав, про кого.

— Унизу, у Залі Батьків. З полудня. Не виходить, не їсть. Альбрехт носив йому обід. Обід стоїть під дверима.

Він підвівся.

— Леді. Я не знаю, що там, — він кивнув кудись униз, на замок, на канцлера, на все, — але я знаю, що ви не заморожували того старого. Ви теплі. Я тримав вас за руку в танці. Ви тепліші за будь-кого в цьому замку.

Він вийшов. Ключ повернувся в замку.

* * *

Вона думала.

Сиділа біля вікна, загорнувшись у ковдру, дивилася, як сутеніє над горами, і думала так, як думала на кухні, коли щось пішло не так і треба було зрозуміти, де саме. Борошно? Дріжджі? Температура в духовці?

Хусточка. Хусточка лежала в кишені зеленої сукні. Вона витирала нею очі в коридорі, після того як Ольгерд повів мачуху. А потім... потім повернулася до Бальної зали. І на порозі, в дверях, на неї налетіла Вериса. Зовсім легко, плечем, мимохідь. «Перепрошую, леді Вестмар». І пішла далі, не озираючись.

Тоді Соломія не надала цьому значення. Тепер вона пригадувала, як рука Вериси на мить торкнулася її боку. Там, де кишеня.

Або я вигадую, сказала вона собі. Або я так боюся Вериси, що бачу її в кожній тіні. Бо коли ж вона могла поставити хусточку в руку мертвого Гродека? Вона цілу ніч була на балу. Танцювала. Була на виду.

А от кульгавий слуга канцлера...

Соломія скинула ковдру й почала ходити кімнатою. Вітер вив у вікнах. Мірта задрімала біля каміна, з недогризеним яблуком у руці.

Хліб, що світився золотом. Слова мачухи не йшли з голови. Мелана, мати Ейлін, пекла хліб, що світився. А її, Соломіїн, вогонь у каміні спалахнув медовим золотом. А лід під її ногами засвітився бурштином. А іній на руках дракона танув від її булочок. А в Лієни кров стала теплою.

Тієї ж крові, писав преподобний Еммерик. Душа приходить лише в тіло тієї ж крові.

Хто ти, Мелано? думала вона, притуливши лоба до холодного скла. І хто тоді я?

* * *

Він прийшов, коли вже давно стемніло.

Вона почула кроки на сходах, важкі, повільні. Голос Ольгерда, тихий, невиразний. Потім мовчання. Потім кроки Ольгерда, що спускалися вниз. І ключ у замку.

Лорд Ейсгарт увійшов і зачинив двері за собою. Він був у тій самій чорній одежі, що й на балу. Біле волосся розпатлане. На обличчі тіні, глибші, ніж будь-коли. І на руках знову лежав іній. Густий. Білий. Як три дні тому, як усі ці роки.

Він стояв біля дверей і дивився на неї. Вона стояла біля вікна й дивилася на нього.

— Я мав вас захистити, — сказав він нарешті. — Я пообіцяв.

— Ви захистили. Я жива.

— Ви під вартою. У вежі. Бо я не зміг сказати «ні» людині, яка вбила трьох людей у моєму домі. Бо він канцлер, а я дракон, якого король терпить, поки той охороняє перевали. — Голос його був рівним, але десь глибоко в ньому щось скреготіло, як крига на річці. — Я стояв сьогодні півдня перед батьком. І питав його, що робити. Він, звісно, не відповів. Він ніколи не відповідав, навіть коли ще був живий.

Він пройшов до каміна й сів на скриню, де сидів Ольгерд. Сперся ліктями на коліна.

— Я прийшов не по відповіді, — сказав він. — Я прийшов по правду. Всю. Ви мені винні правду, леді Вестмар. Я свою частину угоди дотримав. Кухня, Мірта, посаг. А правду ви мені так і не дали.

Соломія подивилася на Мірту, що спала біля вогню. Потім на нього.

Колись мама казала: правду кажуть не тоді, коли можна, а тоді, коли далі вже не можна.