Частина 1. Глава 10. Чужа наречена.

Тиша в Бальній залі тривала рівно стільки, скільки треба, щоб упала одна свічка.

Вона впала з люстри, просто посередині, між Соломією і мачухою, і згасла на паркеті з тихим сичанням. Ніхто навіть не глянув. Сотня людей дивилася на пергамент у руці Ільди Вестмар. А пан Гродек дивився на Соломію. Маленькі, вологі, блискучі очиці ковзали по зеленому оксамиту, по оголених плечах, по срібній вишивці. Соломія відчула цей погляд, як відчувають на шкірі слимака.

У неї в голові пролунало одне-єдине слово. Не її. Чуже. Низьке, холодне, коротке, як удар.

Ні.

Вона не встигла зрозуміти, чи це сказав він, чи вона сама подумала його голосом. Бо лорд Ейсгарт уже ступив уперед, і повітря довкола нього подихнуло таким морозом, що найближчі гості відсахнулися. На люстрах затремтіли свічки.

— Баронесо, — сказав він. Тихо. Але чули всі. — Ви принесли в мій дім папір, який стверджує, що моя гостя належить іншому. Я хочу його бачити.

— Звісно, ваша світлосте, — Ільда знову присіла в реверансі й простягнула пергамент. Персні дзенькнули один об один. — Усе за законом. Печатка нотаріуса з Вестмару, підписи свідків...

— Не тут.

Він не взяв пергамент. Обернувся до Альбрехта.

— Мала зала. Баронеса, пан Гродек, леді Вестмар. — Пауза. — І його високість канцлер, якщо він буде такий ласкавий. Закон є закон, а канцлер королівства, як ніхто, знає закони.

Канцлер Талмор уклонився з тією самою м'якою посмішкою.

— Із задоволенням, Рейнаре. Завжди радий допомогти.

А музиканти, за знаком Альбрехта, знову заграли. Голосно, весело, фальшиво. І гості, перешіптуючись, почали повільно розходитися парами, вдаючи, що нічого не сталося.

* * *

Мала зала була зовсім не малою. Камін, довгий стіл, оббиті шкірою крісла, гобелен на стіні: білий дракон над горами. Лорд Ейсгарт став біля каміна. Канцлер сів у крісло, закинувши ногу на ногу, наче прийшов на виставу. Ільда стояла посередині, стискаючи пергамент обома руками. Пан Гродек, сопучи, опустився на лаву під стіною, і лава під ним рипнула.

Соломія стояла біля дверей. Ольгерд, що увійшов слідом, став поруч. Близько. Плечем до плеча.

— Читайте, Альбрехте, — сказав лорд Ейсгарт.

Альбрехт розгорнув пергамент і, гмикаючи, прочитав. Договір заручин між паном Йоахимом Гродеком, купцем і лихварем із Вестмару, і леді Ейлін Вестмар, дочкою покійного барона Ґеррета Вестмара. Підписано в місяці Жнив, у маєтку Вестмарів, при свідках. Пан Гродек прощає дому Вестмарів борг у три тисячі срібних марок. Натомість отримує руку леді Ейлін, а також, «у разі, якщо леді отримає будь-який посаг, у тому числі королівський посаг відбору, означений посаг переходить до нареченого». Підпис Гродека. Підпис баронеси. Підписи двох свідків. І внизу підпис самої Ейлін.

— Отже, — канцлер розвів руками, — усе ясно. Сумно, звісно. Леді Ейлін так гарно себе показала. Але договір є договір. Не можна бути нареченою двох чоловіків одночасно, Рейнаре, навіть якщо один із них дракон.

Ільда кивала, як дерев'яна лялька.

— Вона сама підписала, ваша світлосте. Сама. Ми не примушували. Вона знала, що дім у боргах, і...

— Можна мені подивитися? — сказала Соломія.

Усі обернулися до неї.

Вона не чекала дозволу. Підійшла до Альбрехта, простягнула руку. Мажордом глянув на лорда Ейсгарта, і той ледь помітно кивнув. Пергамент ліг їй у долоні.

Обережно, сказала вона собі. Ейлін не вміла читати. Ти не можеш показати, що вмієш. Не при них.

Але їй і не треба було читати. Вона дивилася на підпис.

Внизу пергаменту, під рядком «Ейлін Вестмар, наречена», стояло ім'я. Виведене гарно, впевнено, з пишною петлею на першій літері й рівним, плавним хвостиком наприкінці. Почерк людини, яка підписувалася тисячу разів. Можливо, почерк нотаріуса. Можливо, почерк самої Ільди, підправлений.

Соломія повільно підвела голову.

— Пані Ільдо, — сказала вона лагідно. — А хто навчив мене писати?

Ільда закліпала.

— Що?

— Хто навчив мене писати? — повторила Соломія. — Ви ж кажете, я підписала це сама. Своєю рукою. Влітку. А я, якщо пам'ятаєте, ніколи в житті не тримала пера. Ви казали, що дівчині з дому Вестмарів досить уміти вишивати й мовчати.

Тиша. Ільда зблідла. Відкрила рот.

— Ти... ти навчилася! Тебе вчив... пастор! Пастор учив тебе потайки!

— Пастор помер три роки тому, — сказав лорд Ейсгарт від каміна. Голос його був рівний і крижаний. — Так мені писали з Вестмару. Альбрехте. Справа.

Альбрехт, наче чекав саме на це, витяг з-за пазухи складений аркуш. Розгорнув і поклав на стіл, поруч із договором. Заявка на участь у відборі. Подана в королівську канцелярію в місяці Листопаду. Почерк Ільди. Печатка Вестмарів. А внизу, під рядком «кандидатка», замість підпису стояв хрестик. Кривий, невпевнений, з розбризканим чорнилом, наче рука, що його ставила, тремтіла.

— Отже, — промовив лорд Ейсгарт, і кожне слово падало, як бурулька з даху, — влітку леді Ейлін підписувалася, як королівський писар. А восени забула все й поставила хрестик.

— Вона... вона хворіла! — Ільда озирнулася на канцлера, на Гродека, наче шукала порятунку. — Восени в неї була гарячка, і вона...

— Є ще одне, — сказала Соломія.

Вона сама здивувалася, як рівно звучить її голос. Як тоді, коли постачальник клявся, що горіхи свіжі, а вона тримала в руці прогірклий.

— Альбрехте, ви читали: «у тому числі королівський посаг відбору». Пані Ільдо, коли король оголосив третій відбір?

Ільда мовчала.

— У місяці Листопаду, — відповів за неї Альбрехт. Він, здається, уже все зрозумів, і на його скорботному обличчі з'явилося щось схоже на задоволення. — Указ його величності про третій відбір наречених для лорда Ейсгарта було оголошено першого дня місяця Листопаду. Я пам'ятаю, бо ми отримали його в замку того ж тижня.

— А договір підписано в місяці Жнив, — продовжила Соломія. — Влітку. За три місяці до того, як хтось у королівстві взагалі дізнався, що буде відбір. І посаг. Звідки пан Гродек знав, що мені колись може дістатися королівський посаг?