Частина 1. Глава 9. Бал Повернення Світла.

Канцлер їхав чотири дні.

Чотири дні замок жив, як живуть люди перед грозою: прислухаючись. Слуги вимивали підлоги, начищали срібло, розвішували в Бальній залі гірлянди з ялинових гілок і білих стрічок. Альбрехт ходив коридорами з таким обличчям, наче особисто відповідав за кожну порошинку, і, здається, справді відповідав. Подвійна варта стояла на воротах. Гаррет перевірив усіх слуг, що були у дворі під час Польоту, і не знайшов нічого.

А Соломія пекла.

Щоранку, ще до світанку, вона спускалася на кухню, і Бруна, не кажучи ні слова, ставила перед нею миску з закваскою і кухоль гарячого молока. Вони працювали пліч-о-пліч. Бруна місила хліб для всього замку, Соломія все інше. Пиріжки з капустою, як у мами. Медяники. Пиріг із брусницею, кислуватий і рум'яний. І щодня шість булочок із північною корою, хоч Бруна, видаючи чергову паличку, щоразу хапалася за серце.

Булочки зникали з таці, яку щоранку відносили до кабінету в східній вежі. Усі шість. Щодня.

Сам лорд Ейсгарт після бібліотеки майже не говорив із нею. Сидів поруч за вечерею, міняв тарілки, підсовував кубок. Щовечора виходив із нею на прогулянку мурами, як і належало за угодою, і Ольгерд плентався за ними, насвистуючи. Але мовчав. Ішов поруч, заклавши руки за спину, і дивився на гори. А Соломія дивилася на його руки.

Іній на кісточках зникав. Не відразу. Потроху. Як сніг навесні на південних схилах: спершу проталинка, потім друга. На третій вечір вона помітила, що його пальці зовсім чисті.

Вона нічого не сказала. Він теж.

* * *

Двадцять п'ятого грудня, за її рахунком, вона зварила кутю.

Пшениці тут не бракувало. Маку довелося випрохати в Бруни, і та довго дивилася, як Соломія розтирає його в макітрі, поки з'явиться біле молочко. Мед. Горіхи. Трохи сушених вишень, бо родзинок тут не знали. Вона зробила маленьку мисочку. Поставила на кухонний стіл. Покликала Мірту й Бруну.

— Це що? — підозріло спитала Бруна.

— Це в моєму... у тому краї, про який я пам'ятаю, так їдять на свято. Коли народжується світло.

— Як у нас Повернення?

— Майже.

Вони їли втрьох, з однієї миски, дерев'яними ложками. Мірта сказала, що смачно, і попросила ще. Бруна мовчки жувала, а потім сказала, що з медом треба бути щедрішою, і висякалася у фартух. А Соломія їла і думала, що мама зараз, напевно, теж сидить за столом. Сама. З кутею, яку не буде з ким їсти. І дивиться на телефон.

Чи вона знає? думала Соломія. Чи їй уже подзвонили? Чи я в лікарні? Чи...

Вона не дозволила собі додумати. Поклала ложку й пішла місити тісто на завтра.

А ввечері, на прогулянці мурами, лорд Ейсгарт раптом спитав, не дивлячись на неї:

— Що ви сьогодні варили на кухні? Бруна сказала, що ви плакали над мискою з пшеницею.

— Бруна забагато говорить.

Він ледь помітно всміхнувся. Тим кутиком рота, яким усміхався лише їй.

— У цьому замку всі забагато говорять. Окрім мене.

— Ви говорите рівно стільки, щоб я не знала, про що ви думаєте.

Він зупинився. Подивився на неї. Вітер ворушив біле волосся.

— Я думаю про те, — сказав він повільно, — що в тому великому місті з будинками до неба хтось, напевно, теж сьогодні їв пшеницю з медом. І чекав на вас.

Соломія не змогла відповісти. Він не чекав відповіді. Просто пішов далі, а вона стояла на мурі й дивилася йому в спину, і щоки мерзли там, де їх щойно торкнулися сльози.

* * *

Канцлер Орвін Талмор прибув двадцять восьмого, за годину до заходу сонця.

Не в кареті, а в цілому поїзді: шість саней, дванадцять вершників у сірих плащах із гербом Талморів, срібною чаплею на чорному полі, і ще вози з речами. Двір заповнився іржанням, дзенькотом збруї, голосами. Кандидатки висипали на галерею, щоб подивитися, і Соломія теж. Тея стояла поруч і шепотіла:

— Кажуть, він наймогутніша людина в королівстві. Кажуть, король без нього навіть снідати не сідає.

Канцлер вийшов із передніх саней, і Соломія спершу навіть розчарувалася. Вона чекала когось грізного, з чорною бородою й пронизливим поглядом. А він був... звичайним. Невисокий, сухорлявий, років шістдесяти. Коротко стрижене сиве волосся. Гладко виголене обличчя з м'якими, майже добрими рисами, з глибокими зморшками біля очей, як у людини, що багато сміється. Темно-сірий плащ, підбитий хутром. І рукавички. Він зняв праву, щоб привітатися з Альбрехтом, і на вказівному пальці зблиснув перстень.

З великим блакитним каменем. Тим самим холодним, світним блакитним, що й кулон Вериси. Тільки камінь був удвічі більший.

Лорд Ейсгарт зійшов назустріч гостеві. Вони потиснули руки, і з галереї Соломія бачила, як посмішка канцлера стала ширшою, а обличчя лорда залишилося кам'яним.

— Він посміхається, як дядечко на весіллі, — прошепотіла Тея. — Але мені від нього холодно.

Соломії теж було холодно. Бо за спиною канцлера, біля других саней, слуга в сірому плащі знімав скриню. Невисокий. Зростом, як кучер Гарт. І коли він рушив зі скринею до ґанку, ліву ногу він ставив обережно. Тягнув.

Вона вчепилася в поручень галереї так, що побіліли пальці.

— Мірто, — сказала вона, не обертаючись. — Подивись на того слугу. В сірому, зі скринею. Ти його впізнаєш?

Мірта, що стояла позаду, підвелася навшпиньки. Довго дивилася. Слуга вже зникав у дверях.

— Не знаю, пані, — нещасно прошепотіла вона. — Тоді був каптур... Але він так само кульгає. Так само.

* * *

Сукні в неї не було.

Тобто була синя, з чорнильною плямою на поділі, і сіра, і перелицьована зелена. Мірта цілий вечір намагалася вивести чорнило сіллю й лимонним соком, якого Бруна відщипнула з дорогоцінних запасів, і пляма стала з чорної коричневою, а потім жовтуватою, але не зникла.

— Нічого, — сказала Соломія. — Встану спиною до стіни.

А за дві години до балу в двері постукали. На порозі стояв Альбрехт із великою плоскою скринею в руках, і обличчя в нього було червоне, як буряк.

— Я тут ні до чого, — сказав він замість привітання. — Я нічого не знаю. Я лише приніс.