Частина 1. Глава 8. Ті, що приходять крізь сніг.

Вона не знала, як відповідати думкою.

Вона взагалі нічого не знала в цю мить. Тільки те, що висить у повітрі над замком, притиснута до грудей величезного крижаного звіра, і що під її долонями б'ється серце. І що якщо вона зараз скаже правду, «я Соломія Гордієнко, кондитерка з Києва, і я впала на сходах біля метро», він вирішить, що вона збожеволіла від страху. Або що вона відьма. Або що вона бреше.

Тому вона сказала те, що було правдою наполовину.

— Та, що мала бути мертва, — прошепотіла вона вголос, у луску. — Ви ж самі казали.

Серце під її щокою здригнулося. Крила знову зрушили з місця, і дракон пішов униз, повільно, широкими колами, як падає сніжинка в безвітряну ніч.

* * *

Він приземлився не на краю тераси, а посередині, так обережно, що Соломія навіть не відчула удару. Розтиснув кігті. Вона сповзла на сніг і не встояла: ноги підкосилися. Але впасти не встигла. Повітря довкола неї знову загусло, закрутилося білим вихором, і за мить її вже тримали не кігті, а руки. Людські. Холодні, як завжди.

Лорд Ейсгарт стояв на колінах у снігу й тримав її за плечі. Біле волосся розсипалося, на щоках горіли дві червоні плями, ніби від сильного вітру. Він дихав важко, уривчасто, як людина, що пробігла кілька миль.

— Ви ціла?

— Здається.

— Здається, — повторив він, і в цьому слові було стільки всього, що Соломія не змогла розібрати.

Довкола вже гуло. Ольгерд біг до них, на ходу видираючи меч із піхов, наче було кого рубати. Тея кричала. Аделайда, яка досі сиділа на снігу, тепер підвелася і з відкритим ротом дивилася на порожнє сідло, що висіло на одному ремені. Тобіас стояв білий, як сніг, на якому стояв.

— Я перевіряв, — бурмотів він. — Ваша світлість, я тричі перевіряв, я присягаюся...

— Знаю, — коротко кинув лорд Ейсгарт, не обертаючись. — Ольгерде. Ремінь.

Ольгерд підняв обірваний кінець і довго його роздивлявся. Потім підійшов і мовчки показав. Соломія теж подивилася.

Шкіра не була розрізана. Ножем ріжуть рівно, а тут край був рваний, ламаний, наче ремінь розлетівся на шматки, як скло. І весь кінець, на долоню завдовжки, був покритий кригою. Не зовні. Зсередини. Крига проросла крізь шкіру, як коріння, розпушила її й розірвала.

— Тобіас тут ні до чого, — тихо сказав лорд Ейсгарт. — Ніхто з тих, хто стоїть на цій терасі, не міг би цього зробити руками.

Він повільно підвівся. Допоміг підвестися їй. І обвів поглядом терасу.

Аделайда. Тея. Решта дівчат, бліді, перелякані, згуртовані купкою, як курчата. Їхні тітки. Альбрехт, що вперше на пам'яті Соломії виглядав розгубленим. Тобіас.

І Вериса.

Вона стояла там само, де й раніше, біля самого краю. Сама. І вперше за всі ці дні вона не була рівною й холодною. Вона була бліда. Не так, як бувають бліді аристократки, а так, як бліднуть люди, яким раптом стало погано. Її права рука стискала кулон на грудях. Блакитний камінь, що досі завжди світився, зараз був тьмяним. Сірим, як попіл.

Лорд Ейсгарт дивився на неї довго. Вериса витримала його погляд, але Соломія бачила, як тремтить її підборіддя.

— Леді Талмор, — сказав він нарешті. — Ви погано почуваєтеся?

— Голова, — ледь чутно відповіла Вериса. — Раптом заболіла голова. Тут дуже вітряно, ваша світлість.

— Тоді йдіть до своїх покоїв.

Вона присіла в реверансі. Пішла. І Соломія помітила, як, проходячи повз сходи, вона озирнулася. Не на неї. І не на лорда. Кудись униз, у двір, наче шукала там когось очима.

— Випробування закінчене, — сказав лорд Ейсгарт голосно, для всіх. — Ніхто не залишає замок. Ольгерде, подвійну варту на всі ворота. Гаррет хай перевірить усіх слуг, що були у дворі.

А потім, тихо, лише їй:

— А ви підете зі мною.

* * *

У кабінеті горів камін.

Уперше. Соломія зрозуміла це, щойно переступила поріг. Ще вчора тут було холодно, як у льоху, а тепер у каміні гуло полум'я, і на кріслі біля вогню лежав вовняний плед. Біля крісла, на табуреті, стояла таця з чашкою гарячого молока з медом. Пара над нею ще клубочилася.

— Сідайте, — сказав лорд Ейсгарт.

Вона сіла. Загорнулася в плед. Взяла чашку обома руками. Руки тремтіли, і молоко хлюпало по стінках. Він дивився на це з того боку столу. Сам не сідав.

— Ваше молоко, — сказав він. — Бруна гріла при мені. Ніхто інший не торкався.

— Дякую.

— Не дякуйте. Пийте.

Вона пила. Молоко було гаряче, солодке, трохи пахло димом. Із кожним ковтком тремтіння відступало, а на його місце, повільно, приходило інше. Усвідомлення. Я падала. Я падала з такої висоти, що від мене нічого б не лишилося. І він мене спіймав.

Вона поставила чашку.

— Ви мене спіймали.

— Я пообіцяв, що жодна не впаде.

— Ви мене спіймали, — повторила вона, — і заговорили зі мною в голові. Я чула. Я чула ваш голос, ваша світлість.

Він помовчав. Потім обійшов стіл і сів у крісло навпроти, по той бік каміна. Сперся ліктями на коліна. Сплів пальці. Іній на них сьогодні був такий тонкий, що його майже не було видно.

— Драконяча мова, — сказав він. — Так ми розмовляємо між собою. Розумом, без слів. Колись, кажуть, так говорили з усіма. Тепер я не говорю так ні з ким. Я не говорив так... — він затнувся, — дуже давно. Я не збирався говорити так із вами. Воно вирвалося саме.

— І я почула.

— Ви почули. Люди не чують, леді Вестмар. Ніколи. Ні Ольгерд, ні Бруна, ні король. Ніхто. — Він підвів на неї очі. — А ви почули. І тепер я хочу знати чому.

Ось воно.

Соломія обхопила коліна під пледом. Дивилася у вогонь.

— Я не знаю.

— Неправда.

— Я справді не знаю, чому почула, — вона підвела голову. — Це правда.

— Тоді скажіть мені іншу правду. — Він нахилився вперед. — Я наказав принести справу Вестмарів. Заявку на відбір. Ваша мачуха подавала її восени, у королівську канцелярію. І знаєте, що там стоїть замість вашого підпису?

Соломія похолола.

— Хрестик, — сказав він тихо. — Ейлін Вестмар не вміла писати. І читати не вміла. Ваша мачуха, як я розумію, не вважала за потрібне вчити падчерку грамоти. А вчора в цьому кабінеті ви стояли біля моїх полиць і читали корінці. Я бачив. Ви відсмикнули руку від однієї книжки, бо прочитали, що там написано.