Частина 1. Глава 7. Політ.

— Ви довго збираєтеся стояти у дверях, леді Вестмар?

Він сказав це, не обертаючись. Тим самим рівним голосом, яким говорив за вечерею. Тільки тепер Соломія бачила його обличчя в дзеркалі. І бачила, що він дивиться не на себе, а на щілину в дверях. На неї.

Вона мусила втекти. Будь-яка порядна панночка з будь-якого роману, що мама тримала на нижній полиці серванту, втекла б із зойком, затуливши обличчя. Соломія штовхнула двері й увійшла.

— Я принесла камзол.

Він повільно обернувся. Крижані візерунки на грудях зблиснули у світлі каміна блакитним, наче під шкірою текли зорі. Зблизька це було ще страшніше. І, хоч вона ніколи б цього не визнала вголос, ще красивіше. Як паморозь на вікні в найхолодніший ранок.

Він нахилився, підняв із підлоги сорочку й натягнув через голову. Неквапом. Без жодного збентеження. Наче вона була служницею, що прийшла забрати попіл.

— Покладіть на крісло.

Вона поклала. І не пішла.

— Два пальці, — сказала вона.

Його руки, що поправляли комір, на мить завмерли.

— Ольгерд забагато говорить.

— Ольгерд нічого не казав про пальці. Я бачила сама.

Він подивився на неї. В очах не було ні гніву, ні сорому. Тільки щось дуже стомлене і дуже давнє, наче вона нагадала йому про борг, який він давно змирився не віддати.

— Тоді ви бачили достатньо, щоб розуміти, чому я просив вас не закохуватися.

— Я не закохуюсь, — Соломія склала руки на грудях. — Я рахую. Я кондит... я людина, яка звикла рахувати. Якщо лід росте, то з якоюсь швидкістю. Якщо він тане від тепла, то з якоюсь швидкістю теж. Я бачила, як іній танув на ваших пальцях. Від булочки, ваша світлість. Від звичайної булочки з корицею.

— Це був збіг.

— Двічі? Учора, коли ви взяли мене за руку, ваша долоня потеплішала. Я відчула.

Він відвернувся до вогню. Полум'я в каміні гуло, і від нього пашіло таким жаром, що в Соломії запекли щоки. А він стояв просто перед ним, на відстані руки, і йому, вона бачила, все одно було холодно.

— Леді Вестмар, — сказав він тихо. — Дві дівчини до вас теж думали, що зможуть мене зігріти. Одна плела мені шарфи. Друга співала. Обидві вірили в легенду про істинну, бо так їм казали матері й король. — Він помовчав. — Не робіть з мене пиріжок з надією. Я не розтану від того, що ви мене пожалієте.

— Я вас не жалію.

— Тоді що ви робите?

Вона відкрила рота. Закрила. Бо не знала, що відповісти. Справді, що вона робить? Стоїть посеред ночі в спальні дракона, в нічній сорочці й хустці Мірти, і сперечається з ним про швидкість танення льоду?

— Ідіть спати, — сказав він. — Завтра друге випробування.

— Завтра? Альбрехт казав, що Політ буде після балу.

— Я передумав. — Він глянув на неї через плече, і в сріблястих очях знову ворухнулося те вузьке й холодне. — Хтось у моєму замку отруїв двох дівчат за три дні. Я не збираюся чекати тиждень, поки він спробує втретє. Завтра я подивлюся на кожну з вас у небі. Небо показує те, чого не покаже лід.

— А що воно показує?

Він усміхнувся. Ледь-ледь, одним кутиком рота. Уперше.

— Хто кричить, а хто ні.

* * *

Ранок двадцять четвертого грудня видався ясним і таким морозним, що повітря дзвеніло.

Кандидаток вивели на Драконове гніздо, широку кам'яну терасу на самому верху найвищої вежі. Тераса не мала ні поручнів, ні стін. Просто круглий майданчик, засипаний снігом, і довкола порожнеча. Під ногами, далеко-далеко внизу, лежав засніжений двір, крихітний, як іграшковий. Далі, за мурами, містечко. А далі гори. Сині, білі, з гострими вершинами, вони тягнулися до самого обрію, і над ними, низько, висіло бліде зимове сонце.

Соломія глянула вниз один раз. Коліна стали ватяними.

Ти ж знала, сказала вона собі. Ти ж знала, що боїшся висоти. Ти один раз у житті летіла літаком, до Туреччини, і всі три години тримала Оксану за руку так, що в неї потім були синці.

— Леді, — Ольгерд стояв біля неї, як завжди. — Не дивіться вниз. Дивіться на гори. Гори не кусаються.

— А дракон?

— Дракон теж. Здебільшого.

Посеред тераси стояв лорд Ейсгарт. У темному, без плаща, як завжди, і вітер шарпав його біле волосся. Біля його ніг лежало сідло. Не кінське: довге, низьке, зі шкіри, з двома ручками попереду й товстими ременями, що мали обхоплювати шию дракона. Конюх, хлопчина років сімнадцяти, довготелесий, із вічно червоними вухами, вовтузився з пряжками.

— Тобіас, — шепнув Ольгерд. — Найкращий конюх у Марці. І найгірший злодій сиру на всій Півночі.

Соломія мимоволі всміхнулася, пригадавши Бруну. Отже, той самий Тобіас.

Альбрехт ступив уперед і оголосив правила. Кожна кандидатка по черзі сідає на спину його світлості. Політ над горами, до Дзеркальних озер і назад. Небо покаже, чи готова леді стати дружиною дракона, чиє життя наполовину проходить у повітрі. Лорд Ейсгарт не дасть жодній упасти.

— А якщо хтось не захоче летіти? — тремтячим голосом спитала Аделайда.

— Тоді, леді, ви можете повернутися до своїх покоїв, — відповів Альбрехт. — І збирати речі.

Аделайда замовкла.

А тоді лорд Ейсгарт відійшов на край тераси, на самий край, де під ногами вже нічого не було, і обернувся.

І змінився.

Соломія бачила його в небі ще в перший вечір, але тоді він був тінню на тлі місяця. Тепер вона бачила, як це відбувається. Як його постать розпливається, наче відображення у воді, в яку кинули камінь. Як повітря довкола нього стає густим, морозним, і сніг на терасі злітає вгору білим вихором. Як із цього вихору виростає щось величезне.

Крила розгорнулися першими. Вони закрили півнеба. Тонкі, напівпрозорі перетинки між довгими кістками світилися на сонці блакитним, як лід на річці. Потім вигнулася шия, довга, лебедина, вкрита лускою, кожна лусочка якої була як пластинка криги, біла посередині й блакитна по краях. Потім голова: вузька, гостра, з короною рогів, гладеньких, як бурульки. Хвіст обвив край тераси.

Дракон опустив голову й подивився на дівчат.