Частина 1. Глава 6. Фаворитка.

Альбрехт оголосив про її невинність за вечерею. Сухо, коротко, тим самим голосом, яким учора читав правила відбору. Пані Гертруда Ровен зізналася. Пані Гертруду Ровен завтра вранці відправлять до столиці, до королівського суду. Леді Вестмар чиста перед законом і перед його світлістю.

А потім двері їдальні відчинилися, і увійшов лорд Ейсгарт.

Дванадцять, ні, вже одинадцять, бо Лієна лежала в лазареті, дівчат завмерли з виделками в руках. Хтось упустив ложку. Хтось забув закрити рота. Лорд пройшов уздовж столу, не дивлячись ні на кого, сів у крісло з різьбленим драконом на спинці і сказав, дивлячись у порожнечу перед собою:

— Леді Вестмар. Сядьте праворуч від мене.

Соломія сиділа в самому кінці, між худенькою кандидаткою з ластовинням і порожнім місцем Лієни. Вона підвелася. Пройшла вздовж столу під десятком поглядів, від яких свербіла потилиця. Сіла праворуч від нього, на місце, яке слуги вже спішно накривали.

Ну от, подумала вона. Тепер я фаворитка. Як у тих серіалах, що мама дивилася по суботах. Тільки там фавориток зазвичай труїли до третьої серії.

Внесли печеню з яблуками й журавлиною. Лорд Ейсгарт узяв свою тарілку, уже наповнену слугою, і мовчки поставив перед Соломією. А її тарілку, порожню, посунув до себе й сам поклав на неї печені з того самого блюда, з якого брали всі.

За столом пролунав приглушений зойк. Аделайда піднесла до губ серветку. Хтось зашепотів.

Соломія глянула на нього скоса.

— Це що було? — ледь чутно спитала вона, не розтуляючи губ.

— Ви не їсте нічого, що подали окремо, — так само ледь чутно відповів він, нарізаючи м'ясо. — А для всіх це виглядає, ніби я за вами упадаю. Їжте.

— А якщо отруєна ваша?

— Мене морозна роса не бере. Я сам із криги.

Він сказав це так буденно, що вона мало не похлинулася журавлиною.

Через стіл, просто навпроти, сиділа Вериса. Вона повільно розрізала шматочок печені на чотири однакові частини і дивилася на Соломію поверх келиха. Усміхалася. Тією самою усмішкою, від якої хотілося перевірити, чи не прилип до спини папірець «вдар мене».

— Вітаю, леді Вестмар, — сказала вона мелодійно. — Як швидко все змінюється. Зранку варта, увечері почесне місце. У вас, бачу, справжній дар переконання.

— Дякую, леді Талмор. — Соломія відкусила шматочок яблука. — У вас теж дар. Ви так переконливо мене звинувачували, що я сама на мить повірила.

Вериса не перестала всміхатися. Але ніж у її руці зупинився.

Лорд Ейсгарт поруч їв мовчки, і на його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Тільки раз, коли Соломія обережно поставила на скатертину келих з водою, він ледь помітно, на кілька міліметрів, присунув свій кубок ближче до її руки. Наче мимохідь. Наче випадково.

Соломія подивилася на його пальці. Іній на кісточках сьогодні був тонший, ніж уночі.

* * *

Нові покої були у східному крилі, і, зайшовши туди, Мірта заплакала.

Цього разу від щастя. Кімната була втричі більша за ту, в північній вежі. З двома вікнами, що виходили на схід, на гори, з товстими килимами на підлозі, з ліжком, у якому можна було спати вчотирьох, і з каміном, у якому вже гуло полум'я. На столику біля вікна стояла таця з глечиком гарячого молока й медом. Біля дверей лежала нова сукня, синя, вовняна, з білою вишивкою по комірцю. Тепла.

— Хто це все приніс? — спитала Соломія, торкаючись тканини.

— Пані Бруна сказала, що молоко від неї, — схлипуючи, пояснила Мірта. — А сукню, вона сказала, прислав Альбрехт. А Альбрехт сказав, що він тут ні до чого і що він нічого не знає. А потім почервонів.

Альбрехт почервонів, подумала Соломія. Отакої. Цей замок повний сюрпризів.

Через коридор, навпроти, були важкі дубові двері з залізними завісами. Біля них, спершись плечем на стіну, стояв Ольгерд і чистив нігті кинджалом.

— Покої його світлості, — пояснив він, перехопивши її погляд. — Будете кричати вночі, леді, він почує раніше, ніж я.

— А він часто тут буває?

Ольгерд перестав чистити нігті й подивився на неї з кумедною скорботою.

— Майже ніколи. Він спить у кабінеті. Або на даху. Або не спить зовсім. Але двері, — він постукав кинджалом об дубову стулку, — двері тут.

* * *

Наступного дня, двадцять третього грудня за її власним рахунком, бо тут дати рахували інакше і ніхто, крім неї, цього не знав, почалися уроки.

Альбрехт зібрав усіх кандидаток у Бальній залі, довгій, світлій, з дзеркалами вздовж стін і паркетом, натертим воском до блиску. Бал Повернення Світла мав відбутися за шість днів, і, як скорботно пояснив Альбрехт, «деякі леді, наскільки я міг помітити за вечерею, не тримають виделку, як належить, а отже, й у танці можуть бути... несподіваними».

На слові «несподіваними» він подивився на Соломію.

Вчила їх пані Ізольда, вдова одного з васалів лорда, суха, як тріска, з голосом, що міг розрізати лід. Вона ходила між парами, постукуючи по паркету тонкою тростинкою, і кожне її «Ні!» лунало, як постріл.

Танці тут були повільні, з безліччю кроків, поклонів і поворотів. Схожі на ті, що Соломія колись бачила у фільмах за Остін. Проблема в тому, що тіло Ейлін, мабуть, знало ці танці, але Соломія заважала йому пам'ятати. Щойно вона починала думати, куди ставити ногу, нога ставала не туди.

— Ні! — тростинка вдарила по паркету за пів пальця від її черевика. — Леді Вестмар, на рахунок «три» ви робите поклін, а не намагаєтеся розчавити ногу партнерові.

Партнером, через брак чоловіків, був Ольгерд. Він стоїчно переніс уже четвертий удар по пальцях і тільки раз тихо сказав:

— Леді, я розумію, що ви дуже хочете мене вбити. Але давайте не на очах у свідків.

Соломія засміялася вголос. На неї обернулися всі дзеркала разом.

— Перепрошую, — сказала вона. — Я просто... думаю забагато.

— Не думайте, — порадив Ольгерд. — Ваші ноги розумніші. Вони колись цього вчилися, я ж бачу. Просто дайте їм самим.

Вона заплющила очі. Видихнула. Як із тістом, сказала собі. Ти ж не думаєш, як місити. Руки самі знають.