Частина 1. Глава 5. Угода.

Варта виявилася одним чоловіком.

Рудим, широкоплечим, із мечем на поясі й веснянками на носі, які він, мабуть, усе життя ненавидів. Капітан повернувся з лікарем саме тоді, коли лорд Ейсгарт віддав наказ. Лікаря, згорбленого дідка з торбою, він одразу підштовхнув до Лієни, а сам підійшов до Соломії, яка все ще стояла на колінах на льоду, і простягнув їй руку.

Не схопив за лікоть. Не смикнув. Просто простягнув долоню, широку, мозолясту, як подають руку дамі, що виходить із карети.

— Леді, — сказав він. — Прошу.

Соломія подивилася на його долоню. Потім на Лієну, над якою вже схилився лікар, бурмочучи щось собі під ніс і розтираючи їй зап'ястя. Потім на лорда Ейсгарта. Але той уже відвернувся і щось тихо казав Альбрехту.

Вона взялася за руку капітана й підвелася.

Вони йшли до виходу крізь живий коридор. Дівчата розступалися, як від прокаженої. Хтось відсмикнув поділ сукні, щоб не торкнутися. Аделайда, мокра й розпатлана, дивилася з неприхованою зловтіхою. Вериса не дивилася зовсім: стояла біля трону, рівна, як свічка, і розглядала свої нігті.

Тітка Лієни вже на колінах ридала біля племінниці, і її гагатова брошка ритмічно дзенькала об лід.

Тільки на сходах, коли зала лишилася позаду, а відлуння голосів затихло, капітан нахилився до неї й сказав, не повертаючи голови:

— Не бійтеся так, леді. На вас лиця немає.

— Мене щойно звинуватили у вбивстві.

— У спробі вбивства, — поправив він. — Дівчина ще дихає. Мейстер Оддо хоч і глухий, як пень, але руки в нього золоті. А щодо решти... — він знизав плечима. — Його світлість так завжди робить, коли хоче з кимось поговорити без свідків.

— Заарештовує?

— Ну, — капітан замислився. — Здебільшого так.

Соломія подивилася на нього скоса. Він ішов, заклавши великі пальці за пояс, і на його обличчі не було ні тіні насмішки. Лише втома і якась добродушна приреченість, як у людини, що служить при дуже складному начальникові дуже багато років.

— Ольгерд Брам, — сказав він. — Капітан варти. Якщо вас колись захочуть убити в цьому замку, кличте мене. Я прийду. Повільно, бо коліно, але прийду.

* * *

Привели її не до підземелля, а до кабінету.

Він був у східній вежі, на самому верху, і, як і все в цьому замку, був холодним. Камін не горів. На вікнах, високих і вузьких, лежали візерунки інею. Уздовж стін тягнулися полиці з книгами й сувоями, а на величезному столі посередині лежала мапа. Стара, на пожовклому пергаменті, притиснута по кутах чотирма камінцями. Гори, перевали, річки. І тонкі червоні лінії, що тяглися з півдня, із самого краю мапи, до гір на півночі. Наче хтось малював шляхи армій.

Ольгерд залишив її самою, вийшовши за двері. Соломія чула, як він став там, спершись на стіну. Чула навіть, як він тихенько насвистує щось нехитре.

Вона обійшла кабінет. Подивилася на мапу. Торкнулася корінців книжок. Мови вона не знала, але, на диво, могла прочитати. Не думаючи, як у снах, коли розумієш написане, хоч букви незнайомі. «Хроніки Північної Марки». «Про природу крижаних заклинань». «Ліана. Щоденник». Останній корінець був шкіряний, потертий, із застібкою. Вона відсмикнула руку, наче торкнулася чогось інтимного.

На краю стола стояла тарілка.

На тарілці лежала її булочка. Та, з кухні. Перша, яку вона дала йому. Надкушена з одного боку. А поруч друга, яку вона загорнула в рушник і лишила в кімнаті. Отже, він уже встиг послати когось обшукати її кімнату.

Або Мірта віддала, подумала вона з тривогою. Де Мірта? Що з нею?

Двері відчинилися. Вона обернулася.

Лорд Ейсгарт увійшов, зачинив двері за собою й притулився до них спиною. Камзол він уже зняв, лишившись у самій сорочці, тій самій, що й уночі, а може, такій самій. Рукавички тримав у руці. На кісточках пальців знову лежав іній.

Він дивився на неї мовчки. Довго. Соломія витримала цей погляд, хоч у колінах тремтіло.

— Де моя служниця? — спитала вона першою.

Брова його ледь помітно піднялася.

— Унизу, на кухні. Бруна напоїла її гарячим молоком і не відпускає. Мірта, якщо я правильно зрозумів, намагалася вдертися до Крижаної зали з кочергою.

Соломія мимоволі всміхнулася. Його очі на мить затрималися на її губах. Потім знову піднялися.

— Як Лієна?

— Жива. Спить. Мейстер Оддо каже, що не розуміє, чому. Каже, кров у неї мала застигнути ще там, на льоду. А вона тепла, — він зробив крок від дверей. — Він каже, що в житті не бачив, щоб людина, отруєна морозною росою, була теплою. Цікаво, правда, леді Вестмар?

— Цікаво, — погодилася Соломія. — Ваша світлість, ви ж не думаєте, що це я.

— Що я думаю, не має значення. Має значення, що думає вся зала, — він підійшов до столу й поклав рукавички на мапу. — А вся зала думає, що ви відьма, яка заговорила лід, щоб він вам співав, і отруїла суперницю, яка щось про вас знала.

— Я їй нічого не давала!

— Знаю.

Соломія замовкла на півслові.

— Знаю, — повторив він спокійно. — Бо я дивився. Ви не підходили до неї зранку ближче ніж на три кроки. Вона підходила до вас, а ви кивали. І ви не давали їй чашки. А от її тітка давала їй флягу. Срібну. І ви на цю флягу дивилися так, наче побачили змію.

— Ви бачили?

— Я бачу все, що відбувається в моїй залі, леді Вестмар. Навіть те, на що не дивлюся.

Отже, весь цей час, поки він сидів на троні з обличчям мармурової статуї і дивився «повз», подумала Соломія, він дивився.

— Тоді навіщо? — вона склала руки на грудях. — Навіщо ви наказали мене взяти? Перед усіма?

Він помовчав.

— Бо поки вся зала дивилася, як Ольгерд виводить вас, ніхто не дивився, як мій другий капітан, Гаррет, тихенько вийняв у пані Гертруди Ровен із-під плаща флягу.

Він сунув руку в кишеню штанів і поставив на стіл срібну флягу. Тонку, з вигнутою шийкою. Відкрутив кришку.

Кабінетом поповз запах. Слабкий, але безпомилковий. М'ята. І сніг.

Соломія ковтнула. Тіло, тіло Ейлін, пам'ятало цей запах, і від нього під ребрами стиснулося так, що забракло повітря.