Частина 1. Глава 4. Крижана зала.

Вона заснула за годину до світанку, просто в сірій сукні, поверх ковдри, з запахом кориці на пальцях.

Розбудила її Мірта. Розбудила так, як будять на пожежу: трясла за плече, шепотіла «пані, пані, пані» і водночас намагалася натягнути на неї панчоху.

— Перше випробування! — Мірта мало не плакала. — Пані, вже всі вниз пішли, вже Альбрехт двічі стукав, а ви спите, а сукня зім'ята, а коса...

Соломія сіла. Голова гула, наче з похмілля, хоч вина вона не торкалася. У вікні стояв сірий, низький ранок. Камін погас, і в кімнаті знову було холодно, як у льоху.

Троянди не було. Лорд Ейсгарт забрав її з собою. Він вийшов із кухні, не сказавши більше ні слова, тримаючи крижану квітку в голій руці, і Соломія ще довго стояла біля печі, слухаючи, як затихають на сходах його босі кроки. Надкушену булочку він теж залишив на столі. Вона її не доїла. Загорнула в рушник і принесла з собою. Сама не знала навіщо.

— Мірто, — сказала вона, поки дівчинка розчісувала їй волосся так завзято, що аж сльози на очі набігали. — Вчора на постоялому дворі. Той, хто приніс вино. Який він був?

Гребінь завмер.

— Сірий, — повільно сказала Мірта. — У сірому плащі, з каптуром. Обличчя не видно. Високий... Ні, не дуже високий. Як Гарт. Але кульгав. На ліву ногу, я ще подумала, що він, мабуть, з війни. А коли нахилився, щоб поставити чашу, від нього...

Вона наморщила ніс, пригадуючи.

— Від нього пахло м'ятою. Як від бабусиних крапель від серця.

Соломія повільно видихнула. Кульгавий. М'ята. Небагато. Але більше, ніж нічого.

— Ще щось?

— Голос. Він казав «від пана, що шанує дім Вестмарів», і казав не по-нашому. Не так, як у нас кажуть. Отак, — Мірта витягла губи і вимовила з дивною, протяжною манірністю: — «Від па-а-ана». Як ті, що зі столиці приїздять. Я ще подумала: от, пані, і до нас столичні люди прийшли.

Зі столиці, подумала Соломія, дивлячись на своє відображення в олов'яному люстерку. Зелені очі Ейлін під ним здавались ще зеленішими від недоспаності. Канцлер Талмор зі столиці. І Вериса Талмор, що питала про вино.

І ще половина гостей замку, мабуть.

— Мірто, — сказала вона. — Від сьогодні я їм і п'ю тільки те, що візьму сама, з тієї самої страви, з якої беруть інші. А ти теж. Нічого, що тобі принесуть окремо. Зрозуміла?

Мірта кивнула, зблідла, і коса Ейлін нарешті лягла на плече рівною срібною линвою.

* * *

Крижана зала була в самому серці скелі.

До неї вели довгі сходи вниз, так глибоко, що Соломія з подивом зрозуміла: вони вже нижче за кухню, нижче за комори, нижче за все. Стіни тут були не з граніту, а з живої скелі, вологої, з якої подекуди звисали бурульки, схожі на зуби. Повітря пахло мінералами і водою.

А потім сходи скінчилися, і всі дванадцять кандидаток разом зі своїми тітками й служницями зупинилися на кам'яному порозі, і хтось ахнув уголос.

Зала була круглою, як чаша. Величезною, як собор. Її склепіння губилося в темряві десь угорі, а з темряви звисали крижані люстри, сотні крижаних бурульок, усередині яких горіли блакитні вогні. Світло від них стікало по стінах, переломлювалося, мерехтіло, і вся зала дихала холодним, нелюдським сяйвом, як пісок на дні моря в ясний день.

А підлоги не було.

Точніше, була. Лід. Прозорий, гладенький, як дзеркальне скло, від порога до протилежного краю зали. І під ним, глибоко внизу, стояла вода. Чорна, нерухома, бездонна. У ній відбивалися блакитні вогні, і через це здавалося, що ти стоїш на краю неба, перевернутого догори дриґом.

На тому боці, на кам'яному підвищенні, стояв трон. Простий, без прикрас, вирубаний з тієї самої скелі. І на ньому сидів лорд Ейсгарт.

Тепер на ньому був камзол, темно-синій, із білою вишивкою. Волосся зібране на потилиці. Пальці в рукавичках. Він сидів, поклавши руки на підлокітники, і дивився кудись над головами дівчат. Байдуже. Віддалено. Так, наче вчора вночі не стояв босий на кухні й не заплющував очі від смаку булочки.

На Соломію він не глянув жодного разу.

Біля трону, ліворуч, стояв Альбрехт з жезлом. Праворуч чоловік, якого вона ще не бачила: рудий, широкоплечий, у шкіряному колеті з білим драконом на грудях, із мечем на поясі. Капітан, мабуть. Він єдиний у всій залі не мав скорботного обличчя: роздивлявся кандидаток з відвертою цікавістю, як кіт роздивляється пташок за склом.

— Леді, — голос Альбрехта прокотився залою, відбився від крижаного склепіння і повернувся тричі. — Перед вами Крижана зала. Цей лід лежить тут вісімсот років, від часів першого Ейсгарта. Його зачарувала перша наречена першого дракона, і з тих пір він знає, що в людини на серці.

Тишу можна було різати ножем.

— Ваше завдання, — продовжив Альбрехт, — пройти по льоду від порога до трону. Лід не завдасть вам шкоди. Але покаже. Того, хто прийшов сюди з брехнею або з холодом у серці, лід не прийме. Він покриється памороззю, стане слизьким, ноги ваші змерзнуть. Ви, можливо, впадете. Нічого страшнішого не станеться.

— А якщо лід тріснє? — тонко спитав хтось позаду.

Альбрехт подивився на питальницю з тим самим скорботним виразом.

— За вісімсот років лід не тріскав жодного разу, леді.

Чудово, подумала Соломія. Детектор брехні. А в мене в голові чужа пам'ять, чуже ім'я, і я навіть не знаю, з якого я світу. Якщо він показує брехню, мене зараз заморозить до самих вух.

* * *

Першою пішла Аделайда.

Вона ступила на лід у своєму золотому платті, мов сонце на зимове озеро, і пішла впевнено, гордо піднявши підборіддя. Перші п'ять кроків усе було гаразд. На шостому лід під її черевиками помутнів. Сіра хмарка поповзла від її підошов, наче дим, і з кожним кроком розросталася. На десятому Аделайда посковзнулася. На дванадцятому впала, боляче вдарившись коліном, і поповзла далі вже рачки, під зойки служниці з порога. До трону вона дісталася в мокрому золоті, з розпатланою зачіскою і червоними від сорому щоками.

Лорд Ейсгарт на неї не глянув.

Друга, третя, четверта. Хтось пройшов чисто, хтось лишив за собою сріблисту доріжку інею, одна дівчина, худенька, з ластовинням, розплакалася посеред зали, і лід під нею пішов дрібними білими квітками, як шибка в мороз, але вона все одно дійшла. Капітан біля трону, Соломія помітила, підбадьорливо їй кивнув.