Частина 1. Глава 3. Кухня.

Першим ділом вона перевірила вікно.

Зачинене. Засувка залізна, туга, вкрита памороззю, і паморозь ціла: ніхто її не торкався. Потім двері. Ключ стирчав зсередини, так, як вона його лишила. Потім підлога біля ліжка, стіни, балдахін, навіть темний закуток за скринею, куди вона, присівши, посвітила свічкою. Нічого. Ні сліду, ні мокрої плями від чобіт, ні запаху чужого поту.

Тільки троянда на подушці. І кругла пляма інею навколо неї, що вже доповзла до краю наволочки.

Соломія стояла посеред кімнати в нічній сорочці, з запаленою свічкою в руці, і відчувала, як по спині повільно стікає холодна крапля. Не від морозу.

Хтось увійшов сюди, поки я стояла біля вікна. За п'ять кроків від мене. І я нічого не почула.

Або ніхто не входив. Або троянда просто... з'явилася.

Вона глянула на Мірту. Дівчинка спала, згорнувшись під ковдрою, і тихенько посвистувала носом. Будити її Соломія не стала. Що б вона сказала? «Мірто, нам підкинули крижану квітку з погрозою, давай поплачемо разом»?

Замість цього вона взяла з умивальника лляний рушник, обережно, двома пальцями, підняла троянду за стебло й загорнула. Холод пройшов крізь тканину, вкусив за долоні. Шипи були справжні, гострі, крижані. Один зачепив шкіру на мізинці, і виступила крапля крові. Вона замерзла раніше, ніж Соломія встигла її злизати.

Записку вона сховала за корсаж, до листа. Двоє анонімних листувальників за один вечір. Один радить нікому не вірити, другий обіцяє вбити. Чудова кореспонденція для першого дня на новій роботі.

Вона сіла на край ліжка, тримаючи згорток на колінах, і просиділа так, мабуть, з пів години. Свічка оплила. Камін потріскував дедалі тихіше. Сон не йшов. Сон, якщо чесно, і не збирався. Кожен шурхіт за стіною здавався кроками, кожен скрип балки під вітром здавався тим, що хтось натискає на клямку.

Удома, коли не спалося, вона пекла.

Це почалося ще в школі, коли батько пішов, і мама ночами плакала на кухні, думаючи, що донька спить. Десятирічна Соломія вилазила з-під ковдри, приходила й мовчки сідала поруч. А потім мама витирала очі, вставала і діставала борошно. І вони пекли разом. Мовчки. Пиріжки, печиво, шарлотку з кислими яблуками. О третій ночі. Бо, як казала мама, руки, коли зайняті тістом, не трусяться.

Соломія подивилася на свої руки. Вони трусилися.

Вона встала, натягнула через голову сіру сукню, не морочачись зі шнурівкою, накинула на плечі вовняну хустку Мірти, взяла згорток із трояндою і свічку. І тихо, щоб не розбудити дівчинку, вийшла з кімнати.

* * *

Замок уночі був схожий на велетенську сплячу тварину.

Він дихав. Протяги ходили коридорами, як повільне повітря крізь легені, і полум'я свічки хилилося то вперед, то назад. Десь далеко рипіли двері. Над головою, у темряві під стелею, щось шаруділо: кажани чи миші, а може, просто сніг сповзав по даху.

Соломія не знала, куди йде. Знала тільки, що в будь-якому замку, палаці, ресторані й навіть у сільській хаті кухня завжди внизу. І що до неї завжди веде запах.

На третьому повороті вона його відчула.

Слабкий, ледь чутний, але безпомилковий. Кислуватий, теплий, трохи пивний. Закваска. Живе тісто, що підходить у теплі.

Вона пішла на нього, як пес на свисток. Униз вузькими гвинтовими сходами для слуг, де камінь сходинок був витертий посередині до блиску. Через низькі двері. Через комору, де під стелею висіли окости й в'язки цибулі. І вийшла до кухні.

Кухня була величезна. Склепінчаста стеля, чорна від кіптяви. Два вогнища з вертелами, на яких можна було б засмажити цілого бика. Довжелезні дубові столи, вичовгані до білизни. На стінах мідний посуд, начищений так, що в кожній каструлі відбивалася свічка. І піч. Хлібна піч, кругла, мурована, з чорним склепінням і заслінкою, від якої йшло рівне, глибоке тепло.

Соломія мало не застогнала від полегшення. Уперше з тієї миті, як вона розплющила очі в кареті, щось було знайоме.

Біля центрального столу стояла жінка. Широка, як шафа, у полотняному фартусі до самої підлоги, з рукавами, закоченими вище ліктів. Руки в неї були товсті, червоні, в борошні по самі лікті, і вони місили тісто. Не так, як місять на кулінарних шоу. Інакше. Як місять люди, що роблять це п'ятдесят років поспіль: вагою всього тіла, ритмічно, впевнено, ніби вбиваючи в тісто власне терпіння.

Жінка не обернулася.

— Якщо ти, Тобіасе, знову прийшов цупити сир, — сказала вона низьким, прокуреним голосом, — то я тобі вуха відкручу й до окосту почеплю. Сушитися.

— Я не Тобіас, — сказала Соломія.

Руки зупинилися. Жінка обернулася. Обличчя в неї було кругле, рум'яне від жару, з подвійним підборіддям і маленькими, дуже уважними сірими очима під сивими бровами. На голові очіпок, з-під якого вибивалися сиві пасма.

Вона оглянула Соломію з голови до ніг. Сіру сукню. Хустку. Босі ноги в старих черевиках без панчіх. Свічку. Згорток рушника.

— Не Тобіас, — погодилася вона. — Ти одна з тих панночок. Заблукала?

— Ні. Я прийшла сюди.

— Навіщо?

Соломія поставила свічку на край столу.

— Не можу спати. А коли я не можу спати, я печу.

Жінка мовчала так довго, що Соломія встигла пошкодувати про все на світі. Потім кухарка гмикнула, витерла руки об фартух і склала їх на грудях.

— Панночка, що пече. Ну-ну. А що ти печеш, панночко? Марципанові лебеді для свого женишка?

— Хліб, — сказала Соломія. — Булки. Пироги. Що є.

— Хліб, — повторила кухарка. — Ну давай подивимося, який ти печеш хліб.

Вона відступила від столу й широким жестом показала на тісто.

Соломія підійшла. Подивилася. Тісто було добре, житньо-пшеничне, на заквасці, туге. Трохи затуге. Вона занурила пальці, відчула, як воно пружинить, піддається і знову повертається. Понюхала. Борошно грубого помелу, вода, сіль. Здається, кмин.

— Можна мені фартух?

Кухарка мовчки зняла з цвяха запасний і кинула їй. Фартух був величезний, Соломії довелося обмотати зав'язки двічі навколо талії.

Вона закатала рукави. Помила руки в діжці з водою, зовсім крижаній, аж пальці заломило. Посипала стіл борошном. І взялася до роботи.