Частина 1. Глава 2. Він знає.

Він випростався так само повільно, як і схилився.

Обличчя лорда Ейсгарта не змінилося ані на волосину. Ні подиву, ні гніву, ні цікавості. Наче він щойно сказав їй щось про погоду. Тільки в глибині сріблястих очей ще мить ворушилася та вузька холодна тінь, а потім зникла, як риба під кригою.

— Ласкаво просимо до Крижаного Шпилю, леді Вестмар, — промовив він уже вголос, рівно й чемно, так, щоб чули всі.

І пішов далі. Точніше, назад, бо далі нікого не було. Повз ряд дівчат, повз Верису, повз смолоскипи, що знову спалахнули яскравіше, щойно він їх минув, угору сходами, до розчинених дверей. Двері зачинилися за ним без жодного звуку.

Двір видихнув. Хтось нервово засміявся. Дівчина в соболях похитнулася, і тітка вчасно підхопила її під руку.

— Що він вам сказав? — прошепотіла Мірта, вчепившись Соломії в рукав. — Пані, що він сказав? Я бачила, як він на вас дихнув. У вас іній на щоці.

Соломія торкнулася щоки. Справді, іній. Тонка колюча плівка, яка вже танула під пальцями.

— Привітався, — сказала вона.

Мірта подивилася на неї з таким недовір'ям, що стало ясно: справжня Ейлін брехати не вміла. Доведеться вчитися.

* * *

Усередині замок виявився ще холоднішим, ніж надворі.

Не тому, що там не топили. Топили, і щедро: в кожній залі, якою їх вели, гуділи каміни заввишки з людину. Але стіни були зроблені з каменю, якого Соломія ніколи не бачила, блідо-сірого, з блакитними прожилками, що мерехтіли, коли на них падало світло. Камінь пив тепло. Ти проходиш повз камін, і щоки обдає жаром, а за три кроки знову мороз по спині.

— Північний граніт, — сказала дівчина в соболях, помітивши, як Соломія роздивляється стіну. Голос у неї був тихий і трохи хрипкий, наче вона довго плакала. — Його називають «драконячою кісткою». Кажуть, він тримає холод і тисячу років тому...

— Лієно, — гостро сказала тітка поруч. — Не розмовляй із кожною.

Дівчина в соболях почервоніла, кивнула і замовкла. Але, проходячи наступні двері, обернулася до Соломії і ледь помітно всміхнулася. Усмішка була винувата, як у людини, що на вечірці випадково наступила тобі на ногу.

Соломія всміхнулася у відповідь. Лієна. Запам'ятаємо.

Мажордом, той самий розпрасований сивий чоловік із жезлом, вів їх анфіладою зал і розповідав, не обертаючись, сухим голосом шкільного вчителя, який читає один і той самий урок сорок років поспіль.

— Мене звати Альбрехт. Я служу дому Ейсгартів сорок два роки. Із будь-яким питанням, леді, звертайтеся до мене, а не до його світлості. Його світлість не любить, коли його турбують.

— А що його світлість любить? — спитала дівчина в золотому.

Альбрехт спинився. Повернувся. Подивився на неї з такою скорботою, наче вона запитала, чи можна погладити ведмедя.

— Тишу, леді Аделайдо. Його світлість любить тишу.

* * *

Правила оголосили за вечерею.

Їдальня була довга, як вагон, із двома каминами на протилежних кінцях і столом, накритим білою скатертиною. На скатертині стояли срібні тарелі, кришталеві келихи й свічники з білого воску. І лише одне крісло на чолі столу, найвище, з різьбленим драконом на спинці, лишалося порожнім.

— Його світлість вечеряє у себе, — пояснив Альбрехт, коли Аделайда виразно на крісло подивилася.

Дівчата обмінялися поглядами. Хтось розчаровано, хтось із явним полегшенням.

Мажордом розгорнув сувій із королівською печаткою і прочитав. Дванадцять кандидаток. Відбір триває до Свята Відлиги, тобто місяць. Три випробування: Крижана зала, Політ і Випробування Серцем. Між ними бали, прогулянки, уроки, на яких кожна леді має нагоду проявити себе. Його світлість має право в будь-який момент відіслати будь-яку кандидатку додому. Кандидатка, яка сама покине замок до кінця відбору, ганьбить свій дім і позбавляється королівської милості.

— А ще, — Альбрехт згорнув сувій, — за велінням його величності, обрана наречена отримає посаг від корони в розмірі десяти тисяч срібних марок. Для її родини.

Над столом прокотився шелест. Десять тисяч. Соломія не знала, скільки це в гривнях, але судячи з того, як Аделайда поставила келих, аж вино хлюпнуло, це було багато. Дуже багато.

А для Вестмарів, з дахом, що протікає, це було все.

У голові знову тенькнуло, і перед очима спливла чужа картинка: мачуха Ільда в кріслі біля холодного каміна, персні блищать у світлі однієї-єдиної свічки. Ти програєш, Ейлін. Але якщо раптом станеться диво, то посаг віддаси мені. Весь. До останньої марки. Інакше ми з Агатою підемо жебрати, і це буде на твоїй совісті.

Яка мила жінка, подумала Соломія. Сподіваюся, в неї алергія на персні.

Слуги внесли першу страву. Запечену рибу з білим соусом, від якої йшов пар і пахло кропом і чимось хвойним. Слідом поплили глечики з вином. Темно-червоним, гарячим, з прянощами.

Соломія дивилася, як слуга наливає вино в її келих, і не могла відвести очей. Рука в білій рукавичці. Рівний струмінь. Тонкий запах гвоздики й апельсинової шкірки.

Вчора теж було гаряче вино.

Вона відсунула келих кінчиками пальців. Повільно, наче він міг вкусити.

— Ви не п'єте, леді Вестмар?

Соломія підвела голову. Через стіл, просто навпроти, сиділа Вериса Талмор. Сиділа рівно, тримаючи свій келих за ніжку двома пальцями, і дивилася з ледь помітною усмішкою, в якій, втім, не було нічого веселого.

— Не п'ю, — сказала Соломія.

— Дивно. Мені здавалося, що на півдні, у ваших краях, вино п'ють навіть немовлята. Щоб не мерзнути в домах без даху.

Хтось за столом хихикнув. Соломія взяла вилку, відламала шматок риби й неквапом поклала до рота. Риба була добра. Трохи пересолена, але добра. Вона прожувала, ковтнула і лише тоді відповіла.

— Знаєте, леді Талмор, учора я випила одну чашу вина. І мені стало так погано, що до замку мене везли, як дрова. Тож сьогодні я, мабуть, обійдуся водою.

Вона сказала це легко, з усмішкою, як анекдот. І дивилася Верисі просто в обличчя.

Вериса не змінилася на виду. Ані тіні збентеження, ані страху. Тільки брови злегка піднялися.