Частина 1. Глава 1. Найдовша ніч.

О пів на дванадцяту ночі ресторан «Остання ложка» пах так, як пахне кухня після бою: підгорілим маслом, мокрими ганчірками, хлоркою й ваніллю, яку ніхто вже не відчував, бо за дванадцять годин вона в'їдається в шкіру.

Соломія зняла фартух, скрутила його в тугий вузол і пожбурила в кошик для прання. Не влучила. Фартух ліг на плитку, розкинувши зав'язки, як утомлений птах.

— Гордієнко, ти мені винна тарілку, — гукнула з мийки Оксана, не обертаючись. — Ту, з золотим обідком. Я все бачила.

— Тарілку вбив офіціант.

— Тарілку вбив твій тирамісу. Він був такий гарний, що в Дениса затремтіли руки.

Соломія всміхнулася краєм рота й підняла фартух. Спина нила від поперека до потилиці, пальці пахли апельсиновою цедрою, а в голові, замість думок, крутився той самий перелік, що й щовечора: заквасу підживити, масло на завтра з морозилки дістати, мигдаль закінчується, сказати Вадиму, що мигдаль закінчується, і ще раз сказати, бо він не почує.

На металевому столі стояла картонна коробка, перев'язана кухонною мотузкою. Шість булочок із корицею, спечених уже після закриття, коли зал спорожнів і можна було не поспішати. Мама їх любила такими: щоб глазур не лежала зверху, а протікала між завитками, щоб низ був трохи підпалений, «як у бабусі». Завтра вранці Соломія мала сісти в електричку до Чернігова. Перший раз за пів року.

— Знову для мами? — Оксана нарешті обернулася, витираючи руки об штани. Під очима в неї лежали сірі тіні, на щоці біліла смужка борошна. — Слухай, а мені ти коли так напечеш?

— Коли ти народиш мене і двадцять шість років будеш питати, чи я поїла.

— Аргумент, — Оксана підхопила коробку, понюхала крізь щілину й заплющила очі. — Господи. Кориця. Ти туди що, приворот додаєш?

— Сіль. Дрібку. Кориця без солі пласка.

— От бачиш. А кажуть, що в тебе немає секретів.

Соломія забрала коробку, притисла до грудей і на мить відчула те, що відчувала завжди, коли тримала свіжу випічку: тепло, яке проходило крізь картон і долоні просто під ребра. Наче вона несла не булочки, а маленьку піч.

* * *

Надворі був мінус дванадцять.

Київ стояв білий і глухий, як вата. Сніг падав третю добу, і місто перестало з ним сперечатися: машини повзли, не вмикаючи поворотників, ліхтарі обросли жовтими ореолами, а на Печерських пагорбах усе, що мало бути тротуаром, стало ковзанкою з подвійним дном. Соломія натягнула шапку до брів і пішла до метро, тримаючи коробку перед собою обома руками.

Двадцять перше грудня. Найдовша ніч у році. Мама колись казала, що в таку ніч треба лишати на підвіконні хліб, бо «хтось може заблукати». Хто саме, мама ніколи не уточнювала. Соломія в дитинстві вважала, що Дід Мороз. Потім, що бездомні коти. А потім просто перестала питати.

Біля входу на «Арсенальну» хтось розсипав пісок. Розсипав по-київськи: щедро на одній сходинці і ніяк на решті. Соломія ступила на першу, переклала коробку в ліву руку, а правою потяглася до поруччя.

Поруччя виявилося далі, ніж вона думала.

Нога поїхала вперед, легко, майже ніжно, як у танці. Тіло ще встигло здивуватися. Коробка вилетіла з рук, і Соломія на одну дурну, нескінченну секунду побачила, як вона перевертається в повітрі, як мотузка розходиться і як шість булочок летять угору, в помаранчевий світ ліхтаря, разом зі сніжинками.

Мамині булочки, подумала вона. Тільки це.

Потім був удар потилицею об бетон. Не біль. Звук, глухий і дуже близький, наче хтось зачинив важкі двері просто в голові.

І тиша.

* * *

Холод.

Не київський, вогкий і сірий, що лізе під куртку. Інший. Сухий, дзвінкий, із запахом смоли й залізних підков. Холод, від якого бракує повітря.

І ще смак на губах. М'ята. Різка, крижана м'ята, наче вона з'їла жменю снігу з гірської вершини.

Хтось трусив її за плечі.

— Пані! Пані Ейлін, ну будь ласка! Пані, пані, пані...

Голос був тонкий, дівочий, і такий переляканий, що Соломія розплющила очі просто для того, щоб він замовк.

Над нею висіло обличчя. Кругле, веснянкувате, з червоним кінчиком носа й мокрими від сліз щоками. Дівчинці було років шістнадцять. На голові в неї сиділа біла полотняна хустка, зав'язана під підборіддям, а з-під хустки стирчали руді пасма, жорсткі, як мідний дріт.

Дівчинка дивилася на неї так, наче побачила привида. Потім зойкнула, затулила рот обома долонями й відсахнулася.

— Ви... ви дихаєте.

— А не мала? — хрипко спитала Соломія.

Власний голос їй не сподобався. Він був вищий. Тонший. Чужий.

Вона спробувала сісти, і світ хитнувся. Під нею була не бетонна сходинка, а оббита синім оксамитом лава, тверда, як церковна. Над головою вигинався дерев'яний дах, з якого звисав мідний ліхтарик із жовтим вогником усередині. Ліхтарик гойдався. Усе гойдалося. Знизу долинав рівний, рипучий звук, наче хтось тягнув по снігу величезні сани, і ще глухе пирхання, і дзенькіт збруї.

Карета, зрозуміла Соломія. Я в кареті. На полозах.

Чудово. Струс мозку. Я лежу на «Арсенальній» з розбитою головою, а мозок показує мені «Попелюшку».

— Пані Ейлін, — дівчинка зіщулилася в кутку навпроти, притискаючи до грудей вузлик. — Ви годину не дихали. Годину! Я вже й дзеркальце підносила, і в долоні вам дула, і молилася Світлу Повернення, і кучерові кричала, але Гарт сказав, що до замку ближче, ніж назад, і що там лікар, а ви лежите біла-біла, і на губах іній...

Соломія торкнулася губ. Пальці намацали шорстку, колючу кірку. Вона подивилася на руку.

Рука була не її.

Тонка, вузька, з блідою, майже прозорою шкірою, крізь яку просвічували сині жилки. Нігті чисті, рівні, без жодного опіку. Ні сліду від торішнього шраму, коли вона схопила деко без рукавиці. Ні мозоля від ножа на вказівному. На безіменному пальці світилася тоненька срібна обручка з крихітним червоним камінцем.

Соломія ніколи в житті не носила каблучок. Вони заважають місити тісто.

Вона повільно, дуже повільно підняла другу руку. Та сама. Біла. Чужа.