23. Всеволод

Чомусь коли він називає мене татом, я відчуваю щось дивне. Мені приємно, я ловлю себе на думці, що це дійсно приємно, коли дитина так до тебе ставиться, тягнеться до тебе. Ніколи не думав, що буду так до цього ставитись, завжди вважав, що батьком я буду так собі, бо багато працюю і все таке… І що це надто велика відповідальність. Але коли він так довірливо дивиться на мене, то я не можу його відштовхнути. Навіть хочеться виправдати його довіру. Хочеться бути кращим, ніж його справжній батько, який їх з Оксаною кинув. 

— Так, посиджу, — я підхоплюю його на руки. — Оксано, ходімо нагору, зараз вкладу його і викличу лікаря.

Оксана киває і ми йдемо нагору. Там я вкладаю малого в ліжко і викликаю лікаря, як і казав. Лікар з приватної клініки має приїхати за півгодини. Оксана тим часом приносить термометр, ми міряємо малому температуру.

Малий навіть встигає задрімати.

Оксана дивиться на мене якось замислено, хоча, може, вона просто переживає за сина? Але вона притихла і більше не виглядає такою сердитою, як тоді в бані. 

 — Завжди дуже тривожуся, коли він хворіє, — зізнається вона пошепки. — Я взагалі тривожниця ще та…

— Все буде добре, це ж просто застуда, — не втримуюсь і торкаюсь її долоні. — Вибач, що я сказав зайвого в бані. Я не хотів тебе образити.

І хоча я вважаю, що все ж вона була більше винна в тій ситуації, я дійсно переборщив. Не мав лізти в особисте, і те, що мені було дуже боляче, не виправдання тому, що я вирішив зробити їй неприємно.

 — Все нормально, — тихо відповідає Оксана. — Можливо, я теж де в чому була не права…

Мені здається, ми вперше за цей час говоримо без взаємних звинувачень. Певно, це який-неякий прогрес. Ловлю себе на думці, що хочу знов зблизитись з нею. Схоже, почуття мої нікуди не поділись, не дивлячись ні на що. Ні зрада, ні чужа дитина мене не зупиняють від бажання зблизитись. 

Я ледь стискаю її пальці і вже відкриваю рота, щоб сказати, що в мене на душі, але в цю мить мій телефон дзвонить, я одразу приймаю виклик і киваю Оксані, щоб ми вийшли з дитячої. Малий, слава Богу, не прокидається від цього дзвінка.

Ми виходимо і я приймаю виклик. 

— Лікар вже приїхав, треба впустити його машину в двір, ходімо…

***

Малого доводиться будити, але ненадовго, лікар швидко його оглядає і Марко знову засинає. 

Ми виходимо з дитячої тепер вже всі втрьох і я питаю:

— Ну що в нього? Треба ще щось здавати? Аналізи якісь? Чи цієї крові, що взяли в пробірку, наразі достатньо?

 — Так, цього достатньо, — каже він. — Поки що обмежимося симптоматичним лікуванням. Якщо аналізи підтвердять бактеральну інфекцію, то можливо доведеться підключити антибіотики, але, схоже, це просто ГРЗ. 

— Дякуємо вам, — киваю і плачу йому. — То що йому приймати? Напишете? Я зараз замовлю достаавку. Або сам зʼїжджу до аптеки. 

 — Так, зараз все напишу, — він виписує рецепт і простягає мені. — Ви дуже турботливий тато, вашій дружині пощастило…

Мені приємно чути ці слова. Хоча, з іншого боку, хіба не кожна людина б хвилювалась про дитину? Не думаю, що я зробив щось прямо особливе. Але за малого дійсно переживаю.

Коли лікар йде, ми з Оксаною знову повертаємось нагору. 

Зазираємо до малого, але він спить. Тож ми не заходимо.

— Ну що, тоді я перевдягнусь і зʼїжджу до аптеки. 

 — Дякую тобі, — каже Оксана і дедь усміхається. 

Все ж, у неї дуже красива усмішка. Я ще тоді, коли ми тільки починали зустрічатись, саме це і помітив першим. Заглядаюсь на неї, вона зовсім не змінилась. Гарна, як і раніше… Хай і дуже вперта. 

Раптом ми чуємо, як на всю хату починає волати домофон, на який можна дзвонити з воріт.

— Може, Женя? — роблю припущення.  — Хоче теж навідувати діда, сподіваючись, що той змінить заповіт? Але він буде радий бачити нас всіх, тож я готовий і Єгора і Женю потерпіти. Ходімо відчинимо? 

 — Добре, ходімо, — погоджується Оксана. 

Я радий, що ми вже більш ніж годину підряд не сваримось. Це викликає навіть усмішку.

Спускаємось вниз, але замість Жені через домофон бачу Маргариту… 

Натискаю на гучномовець домофону.

— Алло, добрий день, мені треба поговорити зі Всеволодом, я бачила його машину, це дуже терміново!... 

Я не надто хочу її впускати, але знаю її характер. Якщо не впущу зараз, то вона не відстане.

— Привіт, добре, — відповідаю. — Але недовго, мені треба їхати в аптеку.

Коли я натискаю відкрити хвіртку, дзвінок переривається. Мій погляд зустрічається з поглядом Оксани, вона ледь піднімає брови.  

— Це що, твоя дівчина? — запитує Оксана. Мені здається, чи вона насуплена? Може, ревнує?

— Це моя подруга дитинства, — кажу їй правду, хоча міг би і трохи помучити. Але вона і так вимучена всім, що відбулось, тож вирішую цього не робити. — Її краще одразу вислухати, інакше буде довго діставати. Зараз послухаю і їду за ліками, добре?...