22. Оксана

Цієї миті мені здається, що я ненавиджу його так сильно, що була б у моїх руках якась зброя — Всеволоду могло б не поздоровитися. Але мені дійсно треба заспокоїтися. Не тільки через обіцяну квартиру, за допомогою якої він зараз намагається мною маніпулювати. Просто у мене є почуття власної гідності, і я не хочу, щоб мене вважали обманщицею. Я маю дограти цю роль до кінця, а потім Всеволод зникне з мого життя, і я ніколи більше його не побачу. 

Хоча, подумавши про це, я відчуваю якийсь легкий сум. та намагаюсь відігнати його. 

 — Так, я обіцяла, — кажу спокійно.  — Але це не значить, що ти можеш так поводитися зі мною. Не поважати мої особисті кордони! 

— Де я не поважав твої кордони? — він знову зазирає мені в очі. 

 — Я не хочу говорити про минуле, особливо в такому тоні, як ти тільки що висловився! — кажу я холодно. 

— Добре, не буду говорити про минуле. Може, це і на краще, — відповідає він. 

 — Мені хочеться забути про те, як про страшний сон, — я зітхаю. 

— Ясно, — він відводить погляд. — Що ж, думаю, ми з тобою напарились вже. Ходімо назад до будинку?

 — Так, ходімо, — киваю я. 

Я вже повністю заспокоїлась, замість злості відчуваю лише втому і бажання якнайскоріше залишитись на самоті зі своїми думками, не грати роль щасливої закоханої. Ця гра раптом здається наскрізь фальшивою, і я дивуюся, як ніхто досі ще не “розкусив” нас. А може. Єгор таки розкусив? Він якось дивно поглядає на мене, коли йому здається. що нас ніхто не бачить…

Коли ми повертаємось до будинку, малий підходить до мене, обіймає, і я відчуваю, що щось із ним не так. Він якийсь млявий, очі блищать. Торкаюся його чола, і розумію, що в нього висока температура. 

 — Марко захворів, — кажу Всеволоду занепокоєно.  — Треба дати йому жарознижуюче. 

— Не впевнений, що тут таке є, хоча у діда може бути. Треба ж якесь спеціальне дитяче, певно? — на диво розумію, що його голос теж занепокоєний. Він присідає навпочіпки перед малим і питає: — Ти як, Марко? Щось болить? 

 — Отут болить, — він показує на горло. 

Я прошу його відкрити рота, він спершу комизиться, але потім все ж дозволяє поглянути на своє горло, я бачу, що воно червоне і запалене. 

 — Схоже, це ангіна, — кажу стривожено. 

— Давай я викличу лікаря на дім? — пропонує Всеволод, поглянувши на мене. — Чи краще їхати в лікарню?

 — Можна викликати лікаря, якщо це не дуже дорого, — кажу я. — Жарознижуюче і льодяники від болю в горлі в мене є, але раптом треба ще якісь ліки…

— Головне, щоб малий був в порядку, за гроші навіть не думай, — він на мить торкається мого плеча долонею, але потім прибирає руку. — Зараз я все зроблю.  

 — Дякую, — киваю я. — Ходімо, — звертаюся до сина. — Зараз ляжеш у ліжечко, вип’єш ліки, і все скоро минеться. Лікар скаже, що робити, щоб ти швидко одужав…

— Я боюся лікаря, він буде лізти ложками в горло, — його очі наповнюються сльозами. 

 — Це ж не боляче, — переконую його я. — Він просто подивиться і випише ліки. Уколів не робитиме. 

— Я теж не любив, коли мені в горло лізли тими штуками, — каже раптом Всеволод. — Лікар мені тоді сказав, що я можу відкрити рота широко-широко, і якщо вийде, то він не буде лізти своєю лопаткою. Якщо будеш добре його слухатись, розкриєш рота, то думаю, ми і тут так домовимось.

 — Отак? — запитує Марко, широко відкриваючи рота. 

— Ще треба говорити "А", щоб язик опустився і лікар бачив гланди, — Всеволод гладить його по голові. — Але так, саме так.

 — А-а-а, — каже він, задоволений тим, що Всеволод похвалив його. 

 — Ти молодчинка, — кажу я. — Але треба зараз ще випити жарознижуюче, це сироп, він смачний. І лягти до ліжка. 

 — А ти посидиш зі мною, тату? — малий дивиться на Всеволода, і я на мить відчуваю укол ревнощів, ніби я вже тут зайва. Всежиття в таких ситуаціях він тягнувся до мене, тепер же в його житті з’явився Всеволод. Але чи надовго? Чи не буде для сина шоком, коли ми перестанемо спілкуватися? Я якось не замислювалася про це, думала, що Марко надто малий, щоб це усвідомлювати. Але розумію, що могла помилятися…

Коли лікар йде, ми з Оксаною знову повертаємось нагору. 

Зазираємо до малого, але він спить. Тож ми не заходимо.

— Ну що, тоді я перевдягнусь і зʼїжджу до аптеки. 

 — Дякую тобі, — каже Оксана і дедь усміхається. 

Все ж, у неї дуже красива усмішка. Я ще тоді, коли ми тільки починали зустрічатись, саме це і помітив першим. Заглядаюсь на неї, вона зовсім не змінилась. Гарна, як і раніше… Хай і дуже вперта. 

Раптом ми чуємо, як на всю хату починає волати домофон, на який можна дзвонити з воріт.

— Може, Женя? — роблю припущення.  — Хоче теж навідувати діда, сподіваючись, що той змінить заповіт? Але він буде радий бачити нас всіх, тож я готовий і Єгора і Женю потерпіти. Ходімо відчинимо? 

 — Добре, ходімо, — погоджується Оксана.