Коли я прокидаюся так близько від Всеволода, то перше, що відчуваю — це аромат його гелю для душу, він такий знайомий, і пробуджує в мені безліч спогадів… Потім я бачу його обличчя зовсім поруч і розумію, що весь цей час я пам’ятала кожну його рисочку, його погляд, усмішку… Все це було надійно приховано десь у глибинах пам’яті, а зараз ці спогади ніби розблокувалися і викликають у мене майже фізичний біль від того. що неможливо повернути назад ті часи….
Але я швидко беру себе в руки і відсторонююся. Щоб приховати свої справжні емоції, починаю згадувати про якісь незначні епізоди з минулого, аби тільки не мовчати, бо все ще боюсь. що він може прочитати щось у моїх очах…
І тут, коли триває ця розмова ні про що, я раптом чую плач нашого сина. Миттю підскакую на ліжку, зав’язую пояс халата, а в голові крутяться версії одна страшніша іншої. Раптом він упав зі сходів? Ще якось травмувався? Мені не треба було відносити Марка назад у його кімнату, хай би залишався поруч зі мною… Але я все ж зробила це, коли Всеволод заснув, подумала, що всім так буде зручніше, і тепер жалкую про це рішення.
— Я піду погляну, що там! — вигукую і біжу до дверей.
— Та що там могло статись… — чую навздогін, але вже лечу вниз сходами.
Коли збігаю на перший поверх, бачу таку картину — велика ваза, що стояла біля дверей, розбита, біля неї стоїть Марко і плаче, а над ним стоїть сердитий Єгор.
— Ти знаєш, скільки коштує ця річ? — суворо запитує він у малого. Ото придурок, звідки дворічній дитині це знати?
В моїй душі полегшення від того, що Марко цілий і неушкоджений, змішується зі злістю на Єгора, який налякав малого.
— Не кричи на нього! — кажу я холодно. — Скільки вона коштує? Я компенсую все…
Підхоплюю Марка на руки і він притуляється до мене, зіщулившись, як налякане звірятко.
— Та тобі в житті не вистачить компенсувати це, навіть якщо підеш пахати з ранку до ночі на панелі, — насуплюється Єгор.
Саме в цю мить до нас спускається і Всеволод. Він натягнув тільки штани, виглядає сонним.
— Що тут за крики? — питає він, поглянувши на брата.
— Треба краще дивитися за твоїм сином, він лазить сам по дому, ось вазу розбив! — Єгор тицяє пальцем у черепки на підлозі. — А міг би голову собі розбити! Ви там, мабуть, обжималися, а про дитину забули!
— Ти його лякаєш, — Всеволод насуплюється і гладить малого, який все ще в мене на руках, по голові.
— Та прямо там, я ж його не бив, чому це він злякався! Просто пояснив йому, що не можна брати чуже, — вже більш спокійним тоном говорить Єгор.
— Дядя поганий! — вигукує Марко, що в мене на руках трохи осмілів.
— Дядя більше не буде тебе лякати, — каже Всеволод. — Ходімо подивимось, що там на сніданок.
Цієї миті до холу заходить дідусь Всеволода.
— Що трапилося, чому Марко плакав? — запитує він.
— Він випадково розбив вазу, прошу вибачення, — кажу я. — Я оплачу її вартість…
— Дитина розбила вазу? І через це стільки шуму? — він насуплюється, прямо як Всеволод. — Єгоре, якщо тобі зранку більше немає чим зайнятись, окрім як лякати дитину, я можу пошукати тобі заняття.
— Та я нічого такого… — починає виправдовуватись він. — Просто його батьки погано за ним дитвляться, от я й обурився. Коли мій син народиться, то я буду значно кращим батьком, ніж Всеволод!
Потім він якось так зло зиркає на мене, що я відчуваю, як у мене по спині пробігає холодок. Здається, він мене ненавидить через те, що ми з Марком стоїмо у нього на шляху в погоні за дідусевою спадщиною…
***
гортай далі, там продовження ------------>