15. Всеволод

Поруч із Оксаною я не можу залишатись спокійним. Не можу спокійно лежати і робити вигляд, що на мене її близькість ніяк не впливає. Бляха, та я хочу обійняти її, пригорнути до себе, почати цілувати так, щоб вона забула, як дихати… Бляха! Не можна думати в такому ключі. 

Вона — зрадниця. 

І що б там мені не говорив голос розуму, я врешті-решт тягнусь долонею до її долоні. От тільки в цю мить до кімнати забігає малий і каже, що йому страшно.

Я гублюсь, але Оксана швидко орієнтується в ситуації і заспокоює його, а мені лишається тільки дозволити йому залишитись з нами.

Ну, принаймні його присутність знімає ту шалену фізичну напругу між нами з Оксаною, за це я йому майже вдячний. 

Він засинає майже одразу, я дивлюсь на Оксану, як вона обережно гладить його по волоссю. Вона любить його. Певно, і того козла любила… От тільки він її покинув. 

Я не знаю, що їй казати. Чи варто взагалі ще щось казати? Хтозна. Певно, треба засинати. 

Мигцем поглядаю на Оксану. Вона  вкриває малого ковдрою і винувато дивиться на мене.  У його присутності десь зникає уся її войовничість, вона знову стає схожою на ту, колишню дівчину, в яку я був закоханий. 

 — Марко ще маленькийц, — каже вона. — І досі ніколи не ночував поза домом, от і злякався.  

— Ну, це, певно, нормально, — відповідаю тихо. —  Хай вже спить. 

Я бачу, як вона його любить. Певно, і батька його любила… Від цього відчуваю ревнощі, пекучі і сильні, я не мав би нічого такого вже відчувати, але не можу цим керувати. 

  — Він не заважатиме, — вона усміхається. — Добраніч…

— Добраніч, — відповідаю, теж ледь усміхаючись. Все ж, я скучив за нею, незважаючи ні на що… 

***

Наступного ранку коли я розплющую очі, бачу Оксану прямо в своїх обіймах. Малого між нами нема. Його, схоже, взагалі немає на ліжку. 

Оксана так міцно притискається до мене спиною, що я миттєво заводжусь. Дихання одразу стає важчим. 

Долоня ніби не слухається мене. Торкаюсь її талії пальцями, а обличчям нахиляюсь до шиї. Її аромат зводить мене з розуму… 

Оксана  ледь ворушиться, але, схоже, вона ще не прокинулася. Повертається до мене обличчям і тільки тут розплющує очі. Якусь мить дивиться на мене, ледь розтуливши губи, як для поцілунку. А потім її обличчя стає збентеженим і вона відсторонюється. 

 — Ти давно не спиш? — запитує з підозрою? 

— Ні, тільки прокинувся, — хитаю головою. — Чому одразу насупилась? Це не я, ти до мене линула уві сні.

 — Я впевнена на сто відсотків, що це ти! — сердито каже вона, але її щоки вмить зафарбовує рум’янець. 

— Ага, підло порушив кордони і перетягнув тебе з твоєї половини ліжка на мою! — закочую очі, але мені стає весело. 

 — Ти й не на таке здатний, — вона знизує плечима. — Пам’ятаєш, як ми ходили на той пікнік і до мене залицявся твій друг… як його… Віталій? Що ти тоді зробив? 

— Врізав йому? — відповідаю питанням на питання. 

 — Невже не пам’ятаєш? Ти його напоїв, а потім завів далі в ліс і залишив, і він ходив колами, наляканий, і не міг вийти до табору, бо вже було темно… А потім ти все ж його привів назад, але він більше на мене навіть не глянув… Ти небезпечна людина. Всеволоде…

Незрозуміло, чи Оксана жартує, чи говорить серйозно.  Але вона вже не така розлючена, як учора перед сном. Ніби спогади про минуле пом’якшили її серце. 

— А не треба було залицятись до моєї дівчини, — я кивнув. — Це я ще йому не так сильно й нашкодив. 

  — А міг і сильно? — вона дивиться на мене з якимось викликом. 

— Ага, міг, — киваю і ледь облизую губи.

Але саме в цю мить ми раптом чуємо дитячий крик… 

***

гортай далі, там продовження ------------>