14. Оксана

Коли він стоїть так близько, у мене перехоплює подих, і я злюся на себе за свою мимовільну слабкість. Пригадую, як сильно колись його кохала, мені здавалося, що не можу жити без нього. А він взяв і відштовхнув мене, звинувативши у зраді, хоча насправді я ніколи навіть не думала про когось іншого. Для мене у всьому світі існував тільки він… Всі ці думки вихором проносяться в голові, а в реалі я завмираю на місці, не в змозі сказати ані слова.

Всеволод вдихає повітря біля моєї шиї і шкірою пробігають сироти. 

— Зовсім не змінилась за ці роки, — каже неголосно мені на вухо. 

— Це комплімент чи напад? — суворо дивлюся на нього, хоча серце мало не вискакує з грудей. 

— Лягай в ліжко, — він не відповідає на питання, а двозначність фрази змушує моє серце забитись вдвічі швидше. 

Я відвертаюся від нього і швидко обминувши, прямо в халаті забираюся під ковдру. Відчуваю, що все тіло чомусь тремтить як у лихоманці. Треба заспокоїтися і не подавати виду, що я схвильована… Глибоко дихаю і подумки рахую до десяти…

Він виходить швидко, хвилин за десять. На поясі лише доволі невеликий рушник, який хай і прикриває деякі місця, все одно мені видно надто багато.

Я  відводжу погляд:

 — А ти не міг одягнутися там, у ванній? — питаю, намагаючись здаватися байдужою. 

— Що, невже я тебе бентежу? — він ледь схиляє голову на бік і підходить ближче до ліжка. 

 — Ти мене провокуєш! — я ще глибше пірнаю під ковдру. — І схоже, все це задумав спеціально! Якщо будеш так поводитися, я прямо зараз піду до твого дідуся і розповім йому всю правду! 

— Я просто покупався, нічого поганого не зробив, — він насуплюється. — Чи ти хотіла лягати в ліжко з брудним чоловіком?

 — Я взагалі не хотіла лягати з тобою в ліжко! — спересердя кидаю в нього подушкою. — Лягай на підлозі, якщо хочеш! 

Він хапає подушку, але від різкого руху рушник з його стегон спадає. 

Я  якусь мить витріщаюся на нього, а потім червонію і заплющую очі. 

 — Негайно одягнися! — кажу крижаним тоном. 

Чую його сміх. Хочеться вдарити його чимось, та посильніше! 

— Зараз, — відповідає він неголосно. 

 — Скажеш, коли можна буде дивитися, — відповідаю, продовжуючи тримати очі заплющеними. 

— Можна вже, — відповідає він, його голос десь зовсім поруч. 

Я розплющую очі  і бачу його. Він все ще без футболки, але принаймні в боксерах. 

— Ти такий же хуліган, як був раніше, — кажу я все більш спокійно. 

— Прямо таки хуліган… — він хмикає. — Давай спати. Поки я не почав дійсно хуліганити. 

 — Добраніч, — кажу я і відвертаюся від нього до стіни. Правда, спати зовсім не хочеться. Я ніби кожною клітинкою тіла відчуваю його присутність, в голову лізуть непрохані згадки про минуле… Хочеться пригорнутися до нього, як колись, і заснути в нього на плечі, і я злюся, що мені цього хочеться…

“Він тебе покинув,  кілька років взагалі не думав про твоє існування, і якби не ця випадкова зустріч, то не згадав би про тебе взагалі. Чому ти думаєш про нього? Негайно перестань!” — кажу собі. 

Мені здається, Всеволод теж не спить. У людей, які сплять, дихання спокійніше і розміреніше, а він дихає надто важко. 

І тут я чую, як двері спальні відчиняються, і чується тупіт маленьких ніжок, потім голос сина:

 — Мамо, я боюсь! 

Я вмикаю нічник, беру його на руки. 

 — Тобі наснився страшний сон? Все добре, я тут, поруч…

 — Можна я тут полежу? — він міцно тримається за мою шию. 

Розумію, що він отримав стрес, прокинувшись у незнайомій кімнаті, досі ми ніколи не ночували поза домом, тож Марко й налякався. 

 — Ну, якщо Всеволод дозволить, — кажу невпевнено. 

— Ну, не можу ж я прогнати дитину, — бубонить він. 

Марко одразу, як маленьке мавпеня, видряпується на ліжко і лягає посередині між нами. Ще якусь мить вовтузиться, вмощуючись зручніше, а за кілька хвилин засинає…

***

гортай далі, там продовження ------------>