Я дуже обурена, думаю, що він спеціально все це підлаштував. Не хочу, щоб Всеволод користувався мною, як йому заманеться, ще й сина перетягував на свій бік своїми подарунками…
— Тому що дід думає, що ми з тобою — пара. Ясно що ми маємо спати в одній кімнаті, — він каже це так, ніби все очевидно, а я якась дурепа і тому не розумію, і цей його тон бісить мене.
— А твоєму діду не все одно? Він має те, що хотів — онука, тож хай тішиться і не лізе в наше особисте життя! — випалюю я. — Може, ти хропеш уві сні, або ще щось, придумати можна яку завгодно причину!
— Пари не сплять окремо через те, що хтось хропить! — він насуплюється. — І взагалі. я не хроплю! Ну блін… Не руйнуй все через якусь дурню… Чи що, ти щось відчуваєш до мене і тому боїшся лягати зі мною в одне лііжко? — він нахабно усміхається.
Мені хочеться його чимось тріснути, або забрати малого і піти геть, і хай сам розгрібає наслідки своїх дій. Лише думка про діда, якому може знову стати погано, зупиняє мене.
— Нічого подібного! — холодним тоном кажу я. — Ти мені абсолютно байдужий! Але я не хочу, щоб ти сам на щось розраховував, я не наступаю на ті ж граблі!
— Якщо тобі так байдуже, то лягти зі мною в одне ліжко не має бути проблемою… — каже з викликом.
— Авжеж, не проблема, — заявляю я, хоча серце чомусь починає битися дужєе швидко. Це все тому, що він мене спеціально провокує… Але не на ту напав!
— Тоді прекрасно! — він хмикає. — Можеш розкладати речі і ходімо обідати…
Я витягаю одяг із сумки і розвішую в шафі, а сама все ще киплю від обурення. Та поступово беру себе в руки, адже на людях мми маємо поводитися, як любляча пара. Чорти б забрали цього Всеволода, разом з його родиною! Але треба трохи потерпіти. Думка про майбутню квартиру діє як заспокійливе..
***
Коли ми разом з малим заходимо в їдальню, де вже прислугою накритий стіл, я бачу крім дідуся ще братів Всеволода. До них теж відчуваю неприязнь, мені здається, вони будуть щосили старатися знайти в нашому плані якісь огріхи, адже теж зацікавлені у цій спадщині. Тож вони виглядають в моїх очах не як турботливі родичі, а немов якісь ревізори, перед якими головне — не “спалитися”. Тому я усміхаюся і беру Всеволода під руку, а він галантно відсуває для мене стілець і потім садить малого у високий стільчик, щоб він міг дістати до столу.
— Що ж, я дуже радий, що ви всі тут зібралися! — каже дідусь Всеволода. — У мене найкраща родина, і це чудово, що вона збільшилася, що в неї влилися Оксана і Марко. Радий вас вітати, і сподіваюся, що і Єгор з Женею теж мене незабаром порадують! — він усміхається, дивлячись на них.
— Якраз щодо цього. Ви знаєте, що ми з Наталею доволі давно разом, —відповів Єгор. — І нарешті можемо обʼявити дуже хорошу новину. Наталя вчора зробила тест і він виявився позитивним! Авжеж, ще буде лікарня і все таке, але ми сподіваємось, що все буде добре…
— Сподіваюсь, ти тепер зробиш мені пропозицію! — каже Наталя, плескаючи Єгора по плечу. Вона ніби жартує, але я бачу, як вчепились наманікюрені пальчики в плече брата Всеволода.
— О, а що як вам зіграти два весілля в один день? — каже дід, дивлячись спершу на них, тоді на нас із Всеволодом.
Тепер мені хочеться стукнути чимось і його, незважаючи на його вік і стан здоров’я. Видно, в цій родині усі звикли вирішувати все за інших, не питаючи, чи ті хочуть цього чи ні…
***
гортай далі, там продовження ------------>