11. Всеволод 

Збираюсь доволі швидко. Подумати тільки, як кардинально все змінилось за якусь добу. Але я радію, що дід одразу став таким енергійним, тож заради нього можна витерпіти і близькість з Оксаною. 

Вона зовсім не змінилась, здається, після народження сина тільки красивішою стала. Ненормально це, може, вона якась відьма? Бляха, про що я взагалі думаю? Вона зрадниця, яку так само зрадив її наступний після мене мужик. Я не маю думати про неї якось інакше. 

Авжеж, витерпіти це буде важко. Я зрозумів це ще з зустрічі. Мене тягне до неї так само сильно, як раніше. Але я більше не куплюсь на цю підробну невинність…

***

В обід, як ми і домовлялись, заїжджаю за нею. Думки про те, що я знову поселюсь в батьківський будинок викликають сум. 

Оксана виходить з малим разом, несе дві сумки. Я виходжу і забираю їх у неї: 

— Привіт, це все? Чи є ще щось? Речей на вигляд тут небагато. Можу допомогти знести. 

 — Тут найнеобхідніше, — каже вона. — Ми ж не будемо дуже довго у вас жити, я так розумію, ти подав це дідусю так, що ми погостюємо у нього трохи? 

— Еее… Ну хай, — киваю. Не думаю, що ми зʼїдемо звідти найближчий місяць точно. Ну, нічого, потім знов заїдемо за речами. Але краще Оксану зараз не дратувати. Не хочеться зірвати весь план. 

Кладу сумки в багажник і ми сідаємо в машину. Пристібаю малого ременем безпеки.

— Треба буде купити дитяче автокрісло, — розмірковую вголос. 

Ми виїжджаємо на трасу. По дорозі не розмовляємо. 

Потім заїжджаємо до лікарні. Там вже все підготовлене, тож дід готовий до повернення додому. 

Я саджу його на переднє сидіння біля себе. Він виглядає доволі бадьоро. 

— Ну що, як ти почуваєшся? Ми якраз зібрали речі от, щоб пожити з тобою трохи, як і домовлялись. 

 — Почуваюся дуже добре, — каже він. — Це все завдяки вам! Ніби заново на світ народився, коли почув, що ви всі троє переїдете до мене! 

— Це добре, — я і сам одразу усміхаюсь. Все ж, я не дарма все це придумав. Воно того варте. 

Заводжу машину і ми їдемо до будинку. Дід щось розпитує у малого, той спочатку трохи соромиться, але до кінця нашого шляху вони вже доволі приязно розмовляють. 

Коли заїжджаємо до будинку, дід одразу каже: 

— То ви, певно, займете твою стару спальню? Добре, що там двоспальне ліжко. А малого покладемо в сусідній гостьовій… 

Оксана, щойно чує про одну спальню, дивиться на мене, ледь піднявши брови, але нічого, на щастя, не каже. 

Ну слава Богу, не зірвалась. Ми проходимо в будинок, я допомагаю діду розташуватись в його кімнаті. Дідова домробітниця теж тут, я спеціально викликав її прийти сьогодні зранку попротирати пил і приготувати щось. 

— Обід скоро буде! — каже вона. — Приходьте хвилин за десять!

— Ходімо до нашої кімнати, — я киваю на сходи. Несу туди наші сумки, Оксана веде малого.

Здається, все обійшлось. Ну подивилась вона на мене косо, нічого страшного.

Ми заводимо малого в одну зі спалень. Вона не дитяча, але схоже, дід теж дав вказівки працівникам щось принести, бо тут є цілий ящик дитячих іграшок і дитячі фіранки з машинками. 

Малий одразу біжить до іграшок і починає роздивлятися їх. 

 — Це все мені? — вражено питає він. 

— Я попросив водія купити їх…— каже дід. — Сподіваюсь, тобі подобається. І фіранки теж обирав онлайн. Але якщо вони не подобаються, можна буде обрати інші.

Я про таке навіть не подумав. Але дід молодець. Він піклується про малого, йому дійсно так хочеться онуків… 

— Що ж, Оксано, Всеволоде, можете піти розкласти речі в своїй спальні! А я посиджу з Марком, покажу йому тут все… — каже дід. 

Я киваю. У Оксани якесь непроникне обличчя… Але коли ми з речами заходимо до кімнати і двері за нами зачиняються, вона  одразу висловлює своє невдоволення. 

 — Чому я маю спати з тобою в одній кімнаті? Будинок величезний, хіба це проблема — дати мені окрему спальню?...

***

гортай далі, там продовження ------------>