10. Оксана

Ця ідея з переїздом зовсім мені не подобається. Але раз уже заварили цю кашу. то принаймні можна спробувати отримати від неї користь. Коли Марко виросте, у нього буде власна квартира, це хороший старт у житті. 

Але для цього ще треба витримати розмову з мамою, і я передчуваю, що вона буде непростою. 

 — Марку, ми завтра переїдемо до Всеволода, у нього великий будинок, — кажу я. 

— У мене буде своя кімната? — очі малого загораються. 

 — Так, — я поглядаю на Всеволода.  — Але спершу нам треба поговорити з бабусею, мабуть, їй не сподобається, що ми переїжджаємо…

— Чому? — він щиро дивується. — У мене буде тато! 

 — Ну, певно, їй сумно буде залишатися самій, але ми будемо приходити до неї в гості, — кажу я. 

— Добре, — малий серйозно киває. 

— Думаєш, твоя мама буде проти? — перепитує Всеволод. — До речі, про деталі нашої угоди… Я б не хотів, щоб про неї знали зайві люди. 

 — Я й не збираюся нікому казати, — насуплююсь я. 

 — А що таке “угода”? — питає малий. 

— Коли люди домовляються щось зробити і не порушують цю домовленість, — пояснює Всеволод. — Блін, чи це надто складно? Коротше, коли хтось щось обіцяє і має виконати. І інший теж щось за це обіцяє. 

 — Наприклад, коли ти обіцяєш вчасно лягти спати, — кажу я сину. — А я за це читаю тобі казку. Це і є угода. 

 — А, — він усміхається.

 — Добре, кажи Всеволоду “До побачення”, і підемо, бо бабуся, мабуть, вже хвилються, чому нас довго немає, — зітхаю я. 

У мене якесь дивне відчуття,я ніби й заклопотана тим, що маю переїжджати, і нервую, що нас можуть викрити, але в глибині душі відчуваю… радість. І через це трохи злюсь не лише на Всеволода, а й на саму себе. 

— До побачення, — каже малий.

— Бувай, — усміхається йому Всеволод. — Я заїду за вами завтра. О котрій заїхати? Ти взагалі вихідна завтра? Завтра ж субота.

 — Ну, я з цього понеділка мала знову виходити на роботу, але я ж працюю вчителем початкових класів, тож не буду довго затримуватись. Марко піде в садочок, ми раніше вже водили його, але зараз він трохи прихворів і був удома, ну з понеділка знову піде… А завтра можу переїхати, приїзди, коли тобі зручно…

— Добре, — він кивнув. — Розберемось. Тоді побачимось завтра, може, заберу вас в обід, пообідаємо десь, закинемо речі і поїдемо за дідом. 

 — Домовились, до завтра, — я киваю йому, беру сина і виходжу з машини…

***

Вдома мама одразу засипає мене запитаннями. Виявляється, вона виглядала з вікна і бачила, що ми приїхали на машині. 

— Що це все означає? Хто вас підвозив? Ти не казала, що з кимось зустрічаєшся! І машина дорога… Стоп! Тільки не кажи, що це він… 

 — Так, це Всеволод, — кажу я. — Він попросив нас із Марком переїхати до нього. Вірніше, до його діда. 

— Ти казала, що йдеш вечеряти з подругою! — вона обурюється. — Ти обманула мене! Він тобі серце розбив, а ти до нього переїжджати надумала?

 — Я просто хочу допомогти його діду швидше одужати, він хороша людина, а Всеволод мене взагалі не цікавить, — кажу поспішно. — І він пообіцяв за цю послугу купити нам із Марком квартиру. Така нагода навряд чи ще колись підвернеться…

— Що ти мені розказуєш, — вона підтискає губи. — Я ж тебе знаю, ти не з тих, хто заради квартири стане щось подібне робити! 

Я відчуваю, що до моїх щік приливає кров. 

 — Давай не будемо при Маркові сваритися, — кажу, обіймаючи сина. — Ми подаємо цим поганий приклад. 

Хай вона трохи звикнеться з цією думкою, бо згаряча можна наговорити багато такого, про що потім доводиться пошкодувати…

***

гортай далі, там продовження ------------>