9. Всевлод

Дід сьогодні здається мені ще слабшим, коли я тільки-тільки бачу його. Але коли розмова йде про Марка, його очі ніби оживають, я ніби бачу в них втрачений до того блиск. 

— Я от і сам не міг повірити… — може я і палюсь цими фразами, але що робити, я не професійний актор. — Навіть тест ДНК довелось робити, щоб впевнитись… Але так, Марко — мій син. Лікар казав, що можливо тобі буде краще в рідних стінах, — продовжую. Що як я заберу тебе додому? 

 — Так, я дуже хочу додому, — усміхається він. — А Оксана і ваш син живуть з тобою тепер?

Я знову гублюсь. Переводжу погляд на Оксану. 

— Еее… Ну…  Ми ж тільки зустрілись. Я хотів би, щоб вони переїхали, — додаю тут же. — Але не знаю, чи Оксана погодиться…

Бляха, я скинув все на Оксану… Певно, це не дуже правильно. Але дійсно, якби я зустрів сина, я б мав хотіти, щоб він жив зі мною, так?

 — Чому б і ні, якщо ви кохаєте одне одного, і дитині буде так краще? — дідусь усміхається до Оксани. — Звичайно, погоджуйся, у нас вам буде добре…

 — Ну, можливо… — вона виглядає розгубленою. — Я не впевнена, чи ми не будемо заважати Всеволоду…

Дивиться на мене. ніби чекає, що я якось розрулю ситуацію. 

— Та чим ви можете йому завадити?! — дід ще більше пожвавлюється, навіть приймає сидяче положення. — Все, вирішено! Я повертаюсь додому. Всеволод теж повернеться до маєтку, сам же сказав, що забере мене в рідні стіни. Там всім точно вистачить місця. І я зможу приглядати за онуком!

— Діду… — тепер вже гублюсь і я. — Ну, якщо ти так хочеш… Добре, я тоді привезу речі Оксани і малого. І свої з квартири. Я все одно збирався пожити в маєтку, коли тебе випишуть. 

 — Тоді так і зробимо, — він щасливо усміхається. — Зараз же скажу лікарю, що мені вже значно краще і хай відпускає мене додому, я скажу, що мої рідні житимуть зі мною і приглянуть за мною.

— Добре… — киваю.

Ми ще перекидаємось парою слів і потім ми йдемо. Я заходжу до лікаря, після чого ми з Оксаною і малим покидаємо лікарню і сідаємо в машину.

— Ти врятувала мене… — кажу, зазираючи їй в очі. — Дякую. Я що хочеш за це зроблю, обіцяю. 

— Ти мав би придумати якусь причину, чому ми не можемо жити всі разом! — вибухає вона.  — Натомість все ще більше заплуталось…

— Він би тоді щось запідозрив! — я насуплююсь. Ні, вона не стала більш чуйною чи милою. Все така ж вибухонебезпечна. — Я не міг цього допустити!

— Думаєш, якщо ми навіть поселимося всі разом, він нічого не запідозрить? Навпаки він міг не запідозрити, якби ми лише часвід часу навідувались в гості! А так треба буде показувати, що ми закохані!  

— Я ж сказав йому, що ми тільки зустрілись. Тож для будь-яких казусів буде виправдання. Ми ще тільки-тільки зійшлись. Можна зайвого не показувати! Поступово все, все буде нормально! А в ліжко до нас він же все одно не полізе… 

— Все це мені не подобається, так і знай, — роздратовано каже вона. — Ми домовлялися зовсім про інше! 

— Все буде нормально… Ми ж дорослі люди, якось з цим впораємось. Подумай, що ти хочеш за цю послугу. Я ж обіцяв, що виконаю будь-яке твоє бажання. 

 — Купиш нам із малим квартиру, — говорить вона. — Мені набридло жити з батьками!

— Добре, куплю, — киваю. — Тоді домовились?...

***

гортай далі, там продовження ------------>