8. Оксана

Коли Марко раптом задає це питання, я відчуваю, як мені стає жарко.Я мимоволі поглядаю на Всеволода, сподіваючись, що він пропустить слова малого повз вуха, але цього не стається. 

— А ти б хотів, щоб я був твоїм татом? — відповідає Всеволод, зітхнувши. Чомусь він сумний. 

 — Так, — Марко киває. Дивиться якось жалібно, і я обіймаю його та цілую в маківку. Серце крається від того, що навіть така маленька дитина вже відчуває, що вона не така як усі, що їй когось бракує…

— Тоді ми можемо домовитись, що я твій тато зараз, — відповідає Всеволод.

 — А ти не подумав, що він може до тебе прив’язатися, а потім сумувати? — питаю я. Чомусь відчуваю зараз неприязнь до Всеволода,сама не знаю чому, може через це слово “зараз”, тобто поки що тато, а тоді вже ним не буду…

— А що я мав би відповісти на його питання? — перепитує Всеволод. — Що б я не сказав, хіба це не було б йому боляче?

 — Можна було б сказати: “на жаль, я не твій тато, але ми можемо бути друзями” чи щось таке, — говорю я. 

— Не дарма ти вчителька, як завжди, любиш всіх повчати, — він закочує очі. — Марко, чув маму? Ми можемо бути друзями, але для моїх родичів грати, ніби я твій тато. 

 — Ти так з ним говориш, ніби йому десять років, а не два, — бурчу я. — Не буде він нічого грати! І взагалі я вже сама не рада, що влізла в цю твою авантюру! 

 — Я хочу, щоб ти був моїм татом, — Марко насуплюється і видно, що він от-от заплаче. Дивиться на Всеволода,  в очах стоять сльози, а мене ніби не помічає. Я аж розгублююсь, ніколи не думала, що таке може статися.

— Гей, ну ти чого… Не треба плакати, — здається, Всеволод губиться. Ніколи не бачила його розгубленим… 

 — Добре, робіть, як хочете, — здаюсь я. — Тато то й тато… Все одно ви вже мене в розрахунок не берете… Всі ви, чоловіки, такі…

— Ура! — малий обіймає мене. — Мамо, у мене тепер є тато!

 Я хочу сказати, що це не справжній тато, але замовкаю. Зрештою, яке це має значення… Хочеться швидше виконати цю “місію” і більше не бачити Всеволода. Бо щоразу, коли я зустрічаюся з ним очима, в мені прокидається тяжка образа на нього і водночас мене тягне до нього, неначе магнітом. Я вже думала, що змогла його забути. але виявляється, що насправді все значно складніше…

 — Так, любий. — бурмочу я. 

Потім дивлюся на Всеволода:

 — Мені все одно якось не по собі. Здається, твої родичі можуть викрити наш обман..

— У мене не так багато родичів. Головне, щоб вірив дід. Все інше — не так важливо, — він зітхає. 

 — Добре, думаю, він у силу свого віку і стану здоров’я не буде надто прискіпливий…

***

Ми приїздимо в лікарню, і я відчуваю. як моє хвилювання все зростає. Але я намагаюся не показувати цього. 

Всеволод бере Марка на руки, і той охоче йде до нього, хоча зазвичай відсахується від малознайомих людей. Що ж, збоку ми мабуть виглядаємо як справжня сім’я…

Підходимо до палати, Всеволод прочиняє двері і зазирає досередини.

 — Діду, привіт, це я. Ти не спиш? — його голос якийсь мʼякший, ніж зазвичай. 

 — Це ти, Всеволоде? А що це за хлопчик? — здивовано питає його дідусь. 

— Так, це я, — він проходить вперед, ледь торкаючись плеча малого. Бачу, що хвилюється. — Памʼятаєш Оксану? — він киває в мій бік. — Ми з нею зустрічались в минулому. І от, зустрілись знов. І я дізнався, що в мене є син, Марко… — додає він, поглянувши на малого.

 — Так, авжеж пам’ятаю, — киває дідусь. — Радий тебе бачити, Оксано! Я навіть не можу повірити, що в мене є правнук… — його голос тремтить від хвилювання. 

 — Ми прийшли вас провідати і побажати швидкого одужання, — кажу я, відчуваючи не менше хвилювання цієї миті. 

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Дяка за ваші сердечка книзі і коментарі!