7. Всеволод

Помічаю, що Оксана дивиться кудись мені за спину і ледь насуплюється. Я повертаю голову і бачу Єгора. 

Він йде прямо до нас. Бляха, ми ще толком нічого не обговорили, це погано. В цю ж мить від кішки повертається і малий, і сідає поруч з матірʼю. 

Я торкаюсь долоні Оксани, яка лежить на столі, і якраз в цю мить Єгор підходить до нашого столика.

— О, які люди! — каже він. — А ви що, знову разом? 

— Так, ми знову разом, — відповідаю і з викликом дивлюсь на брата.

 — А чий це такий гарненький хлопчик? Племінник? — запитує він у Оскани. — Чи ти працюєш нянею? 

 — Це мій син, — відповідаю одразу. — Уявляєш, ми з Оксаною і малим випадково побачились в парку. Подумати тільки, скільки років минуло, скільки ми втратили…

Малий одразу ховається за Оксану. З ним ми, правда, ще толком не домовились. Та і чи можна домовитись з такою малою дитиною… Сподіваюсь, що я говорю переконливо.

Брат якусь мить стоїть мовчки з ошелешеним виглядом. 

 — Не знав, що у тебе є син… — каже він зрештою. — А ти впевнений, що він твій?  Ви ж наче розійшлися через зраду, чи я щось плутаю?  

Я насуплююсь. От же ж… Ще й деталі памʼятає, хоча це мала бути взагалі не його справа. 

— Краще все ж не кажи про мого малого в третій особі при ньому ж. А щодо того, чи він мій, так, мій, точно, бо я зробив тест ДНК, — киваю. Ну, це навіть правда, я дійсно ж його зробив. Єдине що тест негативний. — Тож знайомся, Єгоре, це мій малий, Марко. Марко, це твій дядько Єгор. Ну а з Оксаною ви знайомі… 

Оксана якось  напружено киває Єгору, а той постягує долоню Маркові:

 — Ну, привіт, козаче! Скільки тобі років?  Такий великий! 

Малий знову ховається за Оксану. 

— Не лякай дитину,  все ж, ти незнайомець для нього, — кажу брату. — Йому два. 

 — Чужі діти швидко ростуть, — він розводить руками. — Ну, сподіваюся, ми подружимось. Не буду вам заважати, піду, там мене чекає моя дівчина. Бажаю гарно провести час! 

— Дякую, — буркаю я. — І вам гарного вечора.

Коли брат йде, нарешті видихаю і дивлюсь на Оксану. 

— Вибач, він такий допит влаштував, певно, це було некомфортно. Але ніби я сам на все відповів. 

 — Та нічого, — каже вона. — Просто я розгубилась… Вибач…

Неочікувано бачити її такою. До цього вона була доволі гостра на язик, але з моєю родиною явно почувалась не так розкуто і впевнено. 

— З іншого боку, добре, що він нас побачив. Так все виглядає ще правдоподібніше. 

 — Але мені здалося, він щось замислив, — відповідає Оксана. — Не ображайся, але він ніколи мені не подобався, цей Єгор. Якийсь слизький тип…

— Та ну, нормальний Єгор, — махаю рукою. — Я думаю, що теж би здивувався, побачивши його з жінкою і дитиною. 

 — До речі, він з дівчиною, може, теж планує дитину, — вона усміхається.  — Цікаво, якщо у твого діда з’явиться одразу кілька онуків…

— Ну, я не проти, — я знизую плечима. — Особисто для мене головне, щоб діду стало краще. Хоча, не буду обманювати, я не дуже хочу, щоб акції і будинок дістались Єгору або Жені. Та все ж саме дід в пріоритеті. Хай він краще мене переживе… З його впертістю це цілком можливо. Але треба дати йому стимул. І я сподіваюсь, що твій малий стане таким стимулом.

 — Якби справа була тільки в спадщині, я б не погодилась на цю авантюру, — відрізає вона. — Просто мені стало шкода старого, от і все…

Авжеж, вона робить це заради діда, до мене вона нічого не відчуває. Це і так зрозуміло. Інакше б мене не зрадила ще тоді…

Ми їдемо до неї, помічаю, що малий весь час дивиться на мене через дзеркало заднього виду. 

— А ти мій тато? — питає він серйозно, як дорослий…

***

гортай далі, там продовження ------------>