Глава 25.

25 листопада.

Ми стояли, як і описував Алекс, у невеликій кімнаті, викладеній природнім каменем. Її призначення я не могла зрозуміти. Абсолютна порожня! Можливо, тут раніше щось зберігали, а потім прибрали? І нашу книгу теж?

- То що, Маріанно, бачиш прохід? – з надією запитав Стас.

Коли у колодязі проходи відкрилися переді мною самі по собі, то у цій кімнатці я не помічала нічого подібного, і це напружувало. Невже все дарма?

Я покачала головою, скривившись.

- Пройдися, - злегка підштовхнув мене Стас. – Може, щось відчуєш.

Поволі рушила вздовж стіни, злегка торкаючись шершавого каменю долонею. Так і обійшла коло. Ніде моя рука не провалилась. І все ж якесь нечітке відчуття майнуло і зникло. Щось не так, та що? Рушила ще раз, вже обома долонями протираючи стіни. Та ні, звичайнісінький камінь… Стоп!

- Ось воно! На вигляд – звичайнісінький камінь, тільки він не шершавий, а гладкий!

- Де? Тут? – підскочив Алекс. – Нічого не відчуваю…

Але я відчувала. Обмацавши усе навколо, виявила, що цілий кусень стіни від підлоги і до стелі викладений таким незвичним, гладким камінням. Але це мені нічого не давало. Прохід не відкривався. У розпачі я опустила руки.

- В цьому місці точно щось не так, тільки я не знаю, що…

- Заспокойся, Маріанно. Вже добре, що ти відчула. Закрий-но очі і спробуй ще раз, - порадив Алекс.

Я заплющила очі і знов повела долонями по стіні. Так, ось воно, чітко відчуваю, що камінь в цьому місці не такий, якийсь дивний.

Ну ж бо! Сім-сім, відкрийся!

Не відкривається. Вампіри мовчать, щоб мені не завадити, лише чути їхнє дихання. Я завмерла на мить і немов почала опускатися у глибину своєї підсвідомості, потім поволі відступила від стіни. Гей, сила Мунтеану, прокидайся! Як же образливо мати силу та не вміти нею користуватись… Хоч до місцевих відьом на курси йди, так хто мене пустить?

Розізлившись, я продовжила відступати, раптом неначе перечепилась через щось і ляпнулась на п’яту точку та руки. Долоні враз запекли, бо зчесала шкіру об каміння. Брати-вампіри кинулись мене підіймати, підхопили з обох боків під лікті.

- Маріанно, що з тобою? – голос Алекса такий стурбований. – Тобі погано стало?

- Та ні, ні, - поспішила заспокоїти княжича. – Все добре, просто перечепилася.

- Наче й нема через що… У тебе кров! – Стас дістав носову хустинку і почав бережно обтирати мою долоню. – Що ж ти така необережна, га?

Раптом мене мов осінило. Я вирвалася з рук княжича, підійшла до стіни в тому місці, де каміння було незвичне, і приклала до неї обидві здерті долоні. Кров Мунтеану потрапила на каміння – і стіна неначе тріснула навпіл. Її половинки почали сунутись у різні боки, відкриваючи прохід до іншого, значно більшого, приміщення.

Алекс тільки ахнув:

- Ну, ти молодець, Маріанно!..

 А Стас обхопив мене за плечі ззаду, неначе щось могло зі мною трапитись. Наша трійця завмерла, насторожено споглядаючи, як розходиться стіна, та вдивляючись у темряву, яку потроху починали розсіювати ліхтарі на наших касках.

Таємниче приміщення виявилось натуральним склепом, бо у центрі його стояла велика дерев’яна труна.  Не знаю, як її примудрилися опустити до колодязя, та ще й затягнути у підземний хід. Мабуть, частинами, а тут вже складали докупи. Давня, дуже давня. З якогось чорного дерева, вирізьбленого таємничими знаками та надписами. Ні золота, ні коштовного каміння, лише чорне дерево.

- Чорний кам’яний дуб, - я якимось благоговінням прошепотів Стас, торкнувшись кришки. – Зараз такого вже й не знайдеш…

- «Тут покоїться великий воєвода, князь Влад ІІІ Цепеш Дракула, володар і батько тих, хто п’є кров людську», - прочитала я вголос.

- Невже ми знайшли поховання нашого знаменитого предка?! – хрипким від хвилювання голосом мовив Алекс.

- Зараз перевіримо, - Стас потягнув кришку, та вона ніби прикипіла.

Старший брат ухопився з іншого боку, і вона подалася.

Усередині лежав кістяк, стискаючи давно мертвими руками руків’я меча. Колись дорога одежа давно стліла і нагадувала про себе лише залишками вишивки золотими нитками. Голова скелету була відрубана, та дбайливо вимощена на потрібне місце, а у грудях стирчав уламок кілка.

- Це, точно, він, - сковтнув слину Стас. – Влад Дракул.

- Дракула, - тепер я виправила його. – Навіть на кришці написано: Дракула. І саме сьогодні я знайшла в архівах, що його батька називали Дракул, що означає «дракон», а самого Цепеха називали вже Дракула, що означає «син дракона». І навіть сам він себе так називав.

- Син дракона… - повторив за мною Алекс. – Так ось куди перенесли останки з могили у Снагові прихильники князя. Не хотіли, щоб люди їх чіпали.

- Чудова схованка, - підтвердив Стас. – Та все ж ми прийшли сюди не за цим. Нехай предок спить спокійно, його вже в цьому світі ніщо не повинно турбувати. Та де ж книга?

Я залишила братів коло останків Дракули і знов рушила вздовж стін, шукаючи схованку. Обійшла раз, другий, третій, то піднімаючи руки вище, то опускаючи долу. Та каміння кругом було однакове, звичайне собі каміння. Вже судома звела пальці. Та що ж це таке? Невже книги і тут немає? Не може такого бути! Бібліотекар не міг мене надурити. Але ж ми перевірили всі чотири підземні ходи, які я знайшла у кам’яному колодязі. Невже книгу знайшли до нас і забрали? Бесник міг цього і не знати…